Громадянка РФ вийшла заміж за марганчанина, живе у Львові і допомагає ЗСУ. Вона каже, що «вбила у собі москаля», вивчила мову і почувається українкою. Інтерв’ю у 30-річної росіянки Аліки Разнер взяв журналіст Юрій Мартинович. Матеріал оприлюднено у виданні Еспресо. Nikopolnews публікує його «без купюр».
Аліці Разнер 30 років, 23 з них вона прожила в Росії, а останні сім мешкає і працює у Львові, має посвідку на постійне проживання та займається волонтерством
Аліка народилася в 1993 році у невеликому місті Кіров, що в центральній частині РФ у сім’ї з єврейським корінням. В її родині завжди називали речі своїми іменами, не було ілюзій про країну, в якій живуть. Вона мешкала, вчилася і працювала в багатьох містах Росії: Санкт-Петербург, Москва, Ростов-на-Дону та інші. З юних років дівчина багато подорожувала та спілкувалас з різними людьми, що також формувало ії позасистемні погляди. У Львові вивчила українську мову і після 24 лютого 2022 року на 99,9% користується українською (лише з батьками балакає російською).
Аліка говорить про колективну відповідальність росіян за війну, яку оголосив Путін. Також вважає, що Росію може змінити хіба що розпад. Вона збирає кошти для ЗСУ. Через чітку позицію її колишні російські друзі вважають дівчину “українською націоналісткою”, а спецслужби РФ одразу б затримали й посадили в тюрму, якби вона повернулася у Росію.
“Еспресо.Захід” поспілкувався Алікою Разнер про те, чому обрала Україну, як життя у Львові змінило її, та чи існують “хорошие русские”.
-Аліко, розкажи, коли ти вперше приїхала в Україну?
-Це сталося в 2016 році. Я тоді працювала екскурсоводкою та супроводжувала туристичні групи на Соловках. Тому про Леся Курбаса і “розстріляне Відродження”, наприклад, знала ще до переїзду в Україну. Коли там закінчила свою роботу, мала час, трохи грошей і настрій поїхати кудись далі. Та й на Білому морі холодно навіть влітку.
У мене є родичі, які живуть під Одесою, в Чорноморську. Стартував Одеський кінофестиваль і вирішила 10 днів провести в Україні. Просто поїхала до Одеси і залишилася в Україні. Кінофестиваль завершився, а я знайшла невеликий підробіток. Тоді моя тітка порадила подивитися решту України, зокрема відвідати Карпати. Вона шукала автобусний тур, але не знайшла підходящого. Я вирішила сама поїздом з’їздити у Львів, хоча тітка була не в захваті від такої ідеї через мою російську мову.
Про існування Львова я свідомо знала десь із 2006 року. Прочитала статтю про красиві дворики, де була інформація і про Львів. Фотографії міста сподобалися, Львів виглядав дуже атмосферним. Потім читала якусь художню книжку, де теж згадувалося про місто Лева. Пам’ятаю як сьогодні: в п’ятницю зранку приїхала у Львів, а у суботу ввечері мала їхати назад. Та в суботу я здала квитки й залишилася.
Цікаво, чому так раптово вирішила залишитися у Львові?
-Чесно кажучи, ніколи такого не робила. Але просто зрозуміла, що це моє місто. Два дні – це злочинно мало, щоб оглянути Львів. Цього геть недостатньо, я досі дізнаюся про якісь нові красиві вулички. До того ж, у перший день перебування у Львові я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він з Марганця, що в Дніпропетровській області, у Львові почав жити з 2015-го, тобто на рік раніше за мене. Ми познайомилися тут і я подумала: класна компанія, класний хлопець, класне місто, мені не треба кудись обов’язково їхати, мої 90 днів перебування закінчуються в жовтні, тому, можливо, варто залишитися? Та й у суботу зранку він жартома сказав: якщо плани зміняться, ти кажи… Тому я здала квитки й залишилася.
“З 24 лютого на 99,9% українізувалася. Єдині люди,з якими говорю російською, – це мої батьки”
Думала над тим, щоб повернутися?
-Ні. Бо потім все так закрутилося, що дала документи на продовження реєстрації у зв’язку з поданням на посвідку. Адже мій батько народився в Києві. Тому я мала право на отримання документа на постійне проживання в Україні. Почала шукати роботу. Перші пів року не було чіткого розуміння, що роблю, та й друзів майже не було. Був мій хлопець, була ще одна подруга, яка багато вчилася, тому я не мала своєї компанії і розуміння міста зсередини. А я з тих людей, кому потрібне постійне спілкування, якийсь рух. Ось у такі моменти згадувала, що мала різні пропозиції. Перші місяці було багато флешбеків ностальгії, бо мозку так простіше, ніж робити щось з нуля. Але бажання зібрати манатки і поїхати назад ніколи не було.
-Розкажи, як ти вивчила українську мову?
-Я почала вчитися говорити українською десь з кінця 2018 року. Це було пов’язано з новою роботою, коли почала працювати в книгарні “Книжковий Лев”. До того могла в магазині щось купити, спілкуючись українською, але мій запас слів був дуже обмежений, бо побутова мова була російська. Не було потреби у вивченні української, та й ніхто не змушував. У книгарні теж не було проблем узяти на роботу російськомовну дівчину з російським паспортом. Та під час стажування я собі подумала, що це якось неправильно і нелогічно, коли в українській книгарні говоритиму російською. Тоді свідомо вирішила, що пора почати спілкуватися українською. Запасу слів було мало, але день за днем, читаючи книжку за книжкою, вже з весни 2019 року почала вільно говорити українською.
Скажу, що щелепа на початках дійсно втомлюється, бо інші м’язи використовуються.
Пів року знадобилося, щоб добре оволодіти українською. У подальшому у 80% випадках говорила українською, а з 24 лютого минулого року – на 99% українізувалася. Єдині люди, з якими я говорю російською, – це мої батьки.
“В українців є розуміння загального контексту країни, а росіянам зручно жити в наративі страждання”
-Чи стикалася з тим, що у Львові до тебе погано ставилися, бо ти росіянка?
-Насправді вже давно не сприймаю себе росіянкою. Треба згадати це відчуття… Здається, що ніколи не відчувала цього стереотипного тиску. Я бачила, що він присутній, розуміла причини. До речі, у перші дні життя у Львові сіла на лавку біля пам’ятника Степанові Бандері і читала про нього, хто він є, щоб скласти своє враження. Я розуміла контекст, бо виросла в такій родині, де речі називали своїми іменами. Ми завжди знали, що нинішня ФСБ – це колишній НКВС і ГУЛАГи, ніколи не було ілюзій про країну в якій жила. Я завжди знала, що це за країна, яка це система.
У Львові не спостерігала утисків через своє коріння. Але це мій досвід і він не екстраполюється на досвід інших людей. Можливо, це так, бо я ніколи не наголошувала на тому, що з Росії. Не кричала про це і не ходила з прапорами, коли зверталися до мене українською, ніколи не казала, що не розумію. Просто завжди усвідомлювала, що це інша країна, зі своєю мовою, зі своїм контекстом. Усе, крапка. Жодних наративів про “братні народи” в мене не було. Мабуть тому не виникало відчуття, що щось не так. Могла якась старша пані запитати мене, навіщо я говорю російською. Хоча тут теж цікаво, бо у Львові є ж цілі квартали “асвабадителей”, які отримали квартири в центрі міста після Другої світової. Ще стикалася з тим, що дехто проявляв меншовартість. Коли розповідала, що я з Росії, а мені говорили, що завжди хотіли в Пітер з’їздити подивитися. Це мені трішки дивним здавалося, особливо тут у Львові. Краще мріяти вже про Венецію, Лісабон, ніж про поїздку в Росію.
-На твою думку, чим найперше відрізняється український менталітет від російського?
-В Україні люди знають, що навколо них робиться. Навіть ті, хто не дуже активний. Тут є розуміння загального контексту країни. Люди розуміють, хто вони, а це базова річ, якої немає в Росії. Росіяни не знають цього не тому, що диктатура і Путін, а тому що людям так зручніше жити й нічого не знати. Росіянам зручно бути в наративі страждання. Якщо подивитися на російську літературу, вона вся зводиться до страждання. Тому вони нічого не хочуть робити, бо живуть у світі, де нічого не можна змінити, відповідно, нащо тоді взагалі про це думати? Росіяни творять культуру поза контекстом, все воно розірване і без своїх чітких власних назв. В Україні не на всі 100%, але є чітке розуміння, що все пов’язано одне з одним, як культура, так і політика. Бо політика – це і паркан в твоєму дворі, це будь-що. Якщо хочеш щось робити, тоді береш і робиш. А не хочеш, то не робиш. Однак немає напівтонів, усе чітко.
-Розкажи про твою волонтерську роботу, як вона розпочалася?
-У 2020 році я почала працювати у видавництві UA Comix, засновником якого є Богдан Кордоба, який дуже багато допомагає армії. До 24 лютого не брала активної участі у волонтерстві. Але той день змінив життя багатьох і моє теж. З чоловіком та друзями ми спонтанно організували шелтер для тимчасово переміщених осіб на другий день повномасштабного вторгнення. Незабаром Богдан Кордоба почав давати мені роботу пов’язану з волонтеркою. Магазин UA Comix став штабом для збору. Потім я почала все більше вникати, дізнаватися про те, де отримати найкращі шоломи, плитоноски і так далі. Зараз не настільки задіяна у волонтерстві, більше займаюся мерчами і шевронами для військових та волонтерів, організовую благодійні аукціони для потреб ЗСУ, відкриваю власні збори та підтримую дружні. І, звісно, доначу.
“Я відчуваю себе українкою, яка постала “з пожеж війни і з полум’я вогнів”, як співається у марші націоналістів”
-У тебе є посвідка на постійне місце проживання. Чи плануєш отримати громадянство? Складно це зробити?
-Так, це болюче питання через бюрократичні моменти. Моя посвідка зроблена на основі того, що батько тут народився. Але все пішло не так уже сотню разів. Спершу я була зареєстрована в Одесі в Овідіопольскому районі. Їздила туди, щоб вирішувати всі справи з паперами. Потім одружилася і змінила місце реєстрації на те, де живе чоловік, – Дніпропетровська область, Нікопольський район. До речі, моя особова справа лежить в паспортному столі міста Нікополь. Тому коли мені кажуть: їдьте по, скажімо, якусь довідку на місце реєстрації, відповідаю, що дякую, але хочу жити. Перед тим вона була у смт Томаківка і через людський фактор то було справжнє бюрократичне пекло. Та все ж з горем пополам отримала свою посвідку на постійне місце проживання. Посвідка не дає мені лише права на голосування і не можу купувати нерухомість на певні суми. Також складно виїхати, а ще складніше повернутися з Україну. Однак не планую нікуди їхати. Всі інші права я маю: ідентифікаційний код, можу відкрити ФОП і так далі. Та у майбутньому планую отримати громадянство.
Головна проблема: щоб отримати громадянство, треба мати довідку про несудимість в Росії. Звучить дивно, але це так. У грудні 2021 року прийняли норму, що потрібна ця довідка. Звісно, я не маю цієї довідки. Знаю, що дехто їде в Молдову і там її отримує. Хоча не всім посольство видає і може навіть не відписувати, відповідно, як тоді отримати цей папірець? Якийсь юридичний нонсенс. Можливо, згодом щось зміниться. Та й якщо я зайду в консульстві РФ, то навряд чи вийду.
-Тобто за документами ти досі громадянка Росії.
-Так, у мене не було бажання палити чи рвати паспорт РФ. Бо тоді робиш собі гірше, юридично все стає складніше для отримання громадянства України. Паспорт посвідчує особу для подання документів. Тому не хотіла на камеру палити свій російський паспорт. Вважаю, що треба тримати мозок холодним, аналізувати речі.
-Але ти відчуваєш себе українкою?
-Так, українкою, яка постала “з пожеж війни і з полум’я вогнів”, як співається у марші націоналістів. Тобто це шлях через біль і втрати, усвідомлення себе на своєму місці. Метафорично, як фенікс постала. Я сама інколи забуваю, що в мене немає українського громадянства. Бо не асоціюю себе з Росією. На початку війни я вбила у собі москаля. Похорони друзів та ракети по мирних містах тільки підкреслили остаточне руйнування міту про братню дружбу дуже, особливо, коли вони пролітають над твоєю головою чи вибухають недалеко від твого будинку, а до друзів тепер можна прийти тільки на кладовище… Навіть дитячі якісь зацікавлення в російській музиці вже мене не хвилюють: не хочу слухати і дивитися російського. Я тут працюю, тут моя родина, розумію, що тут мені жити і будувати країну. У цьому контексті я сприймаю себе українкою. Ще Михайло Грушевський писав, що, наприклад, поляки і євреї, які на нашій стороні, розуміють український контекст не менше, ніж самі українці.
Я знаю багатьох росіян, які нібито ліберали, але вони не вбили у собі москаля, тому не маю про що з ними говорити.
До того ж, у мене немає їхнього відчуття провини, бо щодня працюю на перемогу
“Я жила в РФ 23 роки і прекрасно знаю цю ментальність. Росіяни нічого не зроблять, щоб змінити ситуацію”
-Твої батьки досі мешкають в РФ?
-Ні, коли почалася повномасштабна війна, вони зрозуміли, що не можуть більше жити в Росії. Маючи єврейське коріння, отримали громадянство Ізраїлю і вже близько року там мешкають. Нещодавно вперше за два роки наживо їх побачила, вони приїздили до Львова. Мій старший брат виїхав у Грузію, а молодший разом з батьками живе.
Батьки завжди підтримували мене. У перші дні війни казала, що пишаються мною, що я допомагаю переселенцям, також казали, що краще б організовували зі мною шелтер під повітряні тривоги, ніж жити в Росії. Тато завжди казав нам: не важливо, ким станемо, а головне, щоб були хорошими людьми.
-Ти спілкуєшся крім батьків ще з кимось зі свого російського минулого?
-Немає сенсу. Мої батьки завжди були свідомими людьми. Пам’ятаю, коли в кінці 1990-х в Москві були вибухи в будинках, з розмов батьків знала, що це влада робить, що це ФСБ хоче звинуватити радикальні чеченські організації і форсувати ще одну війну. Також знала правду про підводний човен “Курськ”. Але навіть попри цю домашню свободу, мала в собі відсоток того рабського мислення, що не треба мені політичної позиції і не хочу цього всього знати. Тому що говорити про знайомих, які виросли в більш звичних умовах, де батьки зазомбовані телевізором.
У жовтні 2021 року, коли востаннє їздила в Росію до батьків, проїздила через Москву. Там жила і, напевно, досі живе колишня подруга. Тоді вже в новинах активно говорили про армію на кордоні, і ця подруга казала, щоб у разі війни я приїхала до неї. Кажу: а яка тут логіка? Ти мені кажеш, що Росія нападе, й радиш їхати в країну-агресорку. Вона сказала, що я не розумію, бо завжди буду для українців чужою. Тому не треба забувати, де твоя земля, де твої люди і тому подібне. А тепер доля іронії. 24 лютого ця подруга написала мені, що не розуміє, що відбувається, бо з їхніх новинах нічого не ясно. Я їй скинула посилання на “Суспільне” і фонд “Повернись живим”. Кажу: дивись, відбувається це, сюди можеш скинути гроші для допомоги ЗСУ. Все, з того часу нічого не чути від неї.
Це показовий приклад. Хоч мої російські знайомі переважно наче проти системи, та вони всі вважають мене українською націоналісткою. Деякі мені прямо сказали, що я і мої рідні підписали собі смертний вирок. Коли я говорю про колективну відповідальність, вони починають наче по методичці щось пояснювати. Тому ні з ким не спілкуюся. Не маю бажання нікому нічого доводити. Я жила там 23 роки і прекрасно знаю цю ментальність. Вони нічого не зроблять, щоб змінити ситуацію. Хіба що, коли маю поганий настрій через повітряні тривоги і ракетні удари, тоді можу написати й подражнити їх, щоб так себе розважити і кудись своє роздратування спрямувати. Коли я кажу цим нібито опозиційним, що єдиний вихід – допомагати ЗСУ, вони дистанціюються і більше не пишуть. Хоча далі стежать за мною. Тому, як я і казала – росіяни люблять самостраждання, бо дивляться, бачать до чого причетні, але робити нічого не хочуть.
Один-єдиний раз приїздила з чоловіком до моїх батьків. Були проїздом у Москві і я запропонувала погуляти Красною площею. Ходимо там, він нахиляється й тихо каже мені: Слава Україна! Тоді я на всю Красну площу кричу у відповідь: Героям Слава! Він такий питається, чи я нормальна, це ж небезпечно? Та я йому пояснила, що там усім однаково. До 24 лютого в центрі Москви могли співати пісні “Океану Ельзи”, бо робили вигляд, що лояльно ставляться до українців, а вони ж, українці, такі погані і цього не цінують. Іншого разу, коли їздила в Росію, пам’ятаю, розповіла цю історію своїй подрузі. А вона каже мені, чого я так голосно це говорю? У росіян є тригер до українства та й загалом свободи. Тоді я зрозуміла, що за декілька років життя в Україні змінилася, почала дихати вільно. У Росії, коли ти щось робиш, говориш, змінюєш щось, тоді стаєш не зручним для оточення. Особливо для друзів і родичів. Там можна ходити в кав’ярні третьої хвилі, дивитися фільми Ларса фон Трієра, їздити на Балі і все одно жити в рамках.
“Єдине, що може допомогти – якщо РФ розвалиться на маленькі клаптики”
-Як гадаєш, Навальний – проєкт влади?
-Так, частково Навальний – політичний проєкт. Якби він створював реальну небезпеку, його би вже давно не було. Нємцова ж убили під Кремлем. Тому це така штучна гра, що нібито є опозиція. Тут влада гайочки закрутила, тут розкрутила, нібито альтернатива і що люди щось вирішують. Навальному дозволяють існувати. У питаннях з Кримом і фемінізмом, він показує себе як шовіністі та імперіаліст. Думаю, якщо його поставити керувати країною, то за 10 років буде те саме. Бо росіяни потребують диктатора і царя, а середовища формує владу.
Багато хто казав, що в Нємцова був шанс щось змінити. Його вбили і це дає йому кредит довіри, що він був дійсно небезпечний для режиму. Але в мене є теорія, що Нємцов теж зламався б на чомусь. Він би сказав про “наших хлопчиків”, які гинуть. Він же виходець з Росії і йому його країна була б ближчою. Очолював би якийсь рух протесту, але на якомусь питанні, наприклад, донати для ЗСУ, він би напевно зламався і сказав, що “не все так однозначно”.
-Чи можливі реальні протести в Росії?
-Я лише раз голосувала на виборах, це були місцеві вибори. Коли живеш у Росії, тоді розумієш, що вибори не мають сенсу, їх значення нівелювали. Ти підеш проголосуєш за когось, і це тупик, який береться з постійного досвіду. Всі знають, що буде Путін, а потім Медвєдєв, а потім готують ще двох собі на заміну. Це викликає момент недовіри до влади, але ніхто нічого не вирішує, ніби воно десь в паралельно світі все вирішується. Та й взяти якогось ватника, то він скаже, що йому все одно, бо він владу не обирав, вони якусь фігню роблять, а я тут собі живу. Влада і люди живуть окремо.
Про протести розповім історію зі свого досвіду. Це історія без політічного контексту і тому достатньо показова. Одного разу збирала несанкціоноване зібрання в РФ. Це був, якщо не помиляюся, ще 2011 рік. Робили флешмоб до світового Дня мильних бульбашок. Люди одягаються в щось яскраве і веселе, ходять містом, роблять мильні бульбашки. Тобто свято абсурду і любові. Флешмоб мала організувати моя подруга, але вона поїхала за кордон вчитися, тому попросила мене. Я створила подію у ВК. Звісно, що в місцевій адміністрації не погоджували флешмобу, бо вже тоді діяв закон про заборону зібрання більше, ніж трьох людей. Словом, десь 1,5 тис. людей зібралося. Всі такі яскраві, з бульбашками. Тут приїжджає ОМОН і журналісти. Поліція в мікрофон кричить, що це несанкціонований захід, тому всі мають розійтися, а журналісти шукають мене, бо я ж організатор. Тоді ми прийняли рішення йти маленькими групками, ніби випадково собі в один бік рухаємося без шеренги в голові. Одного мого друга все одно пов’язали, а мені вдалося вийти сухою з води. Веду до того, що в РФ будь-які протести ще в зародку придушують, навіть якщо це свято мильних бульбашок. І загалом це всіх влаштовує.
-Як гадаєш, у РФ і росіян є майбутнє?
-У цього російського суспільства немає майбутнього. Могло б допомогти (але не допоможе), думаю, якщо РФ розвалиться на маленькі клаптики, бо до людей, може, дійшло б, що треба щось робити, бо це твоя відповідальність. У цьому масштабі країни воно все розмазано і нікому нічого не треба. Так було й так буде, поки існує це імперське мислення. Його потрібно викорінювати, чим і займається щоденно ЗСУ. А наше завдання – допомагати українським військовим.
Ще новини Нікополя і району: Молодь Нікополя: про що мріє під час війни і як планує допомагати відновлювати місто
