Захисник з Нікопольщини, сержант артилерійського підрозділу Андрій (позивний Челентано), розповів, як потрапив на фронт на початку повномасштабного вторгнення і як боронить Україну.
Інтерв’ю з бійцем оприлюднила 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, у складі якої воює чоловік.
Звичайно, тут важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що треба виконувати свою роботу… – каже Андрій
Сержант артилерійського підрозділу має тривалий бойовий досвід. У 2014 – 2015 році він служив як мобілізований у зоні АТО, а потім загалом ще два з половиною роки як контрактник. Початок повномасштабної війни застав Андрія в Угорщині на заробітках. Але вже через кілька днів він перетнув угорсько-український кордон і пішов у військкомат. Так і потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.
У мене навіть думки не було залишатися за кордоном, – каже Андрій. – Мене так виховали, навчали. Є такі поняття, як совість, обов’язок. Абсолютна більшість моїх товаришів, із котрими ми служили в АТО-ООС, так само пішли в ЗСУ в перші дні повномасштабки. Практично всі.
У перші тижні війни Андрій із кількома побратимами потрапили під потужний ворожий обстріл із використанням «Краснополя» (керований артилерійський боєприпас із лазерним наведенням).
Ми вважаємо ту дату другим днем народження. Росіяни вирахували нашу позицію, але мене врятувала інтуїція. Почувши ворожий вихід, я стрибнув у бліндаж, і четверо товаришів, побачивши це, теж скотилися за мною. Бліндаж одразу накрила груда глини й пилюки від вибуху. Вичекавши кілька секунд, ми перебігли в інше укриття. А далі в бліндаж було ще вісім прильотів, які повністю зруйнували його. Якби хоч хтось залишився всередині, не вцілів би. Пізніше ми виявили на місці обстрілу залишки крильчатки й мікросхем, так і з’ясували, що це був «Краснополь» – дуже дорогий і високоточний 152-міліметровий артилерійський снаряд.
Зараз Челентано служить у артилерійській розвідці. Його спостережний пункт знаходиться за 2 кілометри від російських позицій. Місцевість постійно обстрілюють із артилерії, мінометів, танків, сюди прилітають ворожі FPV-дрони.
Це повністю зруйноване бойовими діями село, жодної вцілілої хати. Немає ні електроенергії, ні води, ні газу. Вулицями бродять покинуті ще на початку війни свійські тварини – собаки, коти, іноді навіть корови. Тварини живуть самі по собі вже більше двох років. Апокаліптична картина… Періодично в сіру частину доби нам привозять на спеціальну точку продукти, спорядження, пальне для генератора, які ми переносимо вручну, щоб не демаскувати позицію.
Коли нас заміняють на день-два, і ми можемо виїхати в «людські» умови, щоб хоча б нормально помитися, вважаємо це за свято. А найдовше без виїзду пробули на позиції 35 діб. Звичайно, важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що потрібно виконувати свою роботу, а замінити нас поки ніким. Був період, коли розболілися зуби, тому довелося сидіти на знеболюючих і довго чекати нагоди, щоб поїхати в «цивілізацію» до дантиста…
Ще в 2018 році Андрій вступив на заочне відділення інженерно-металургійного вишу й недавно захистив дипломну роботу. Коли була можливість, спілкувався зі своїм науковим керівником прямо з бойових позицій через «Старлінк». Після війни боєць, можливо, повернеться до своєї цивільної спеціальності. Дома, на Дніпропетровщині, його чекають рідні – дружина, донька, мама і двоє синів.
Я з цих країв, де зараз іде війна, але не поділяю Україну на західну, східну, південну… Росіяни намагаються знищити нас як націю, але ми маємо дуже давню історію і вміємо відстоювати свободу. Особисто я воюю за свою країну, а для кожного українця Україна починається в першу чергу з рідних людей…
Ще новини Нікопольщини: «Важко, коли дзвонить телефон загиблого, а на екрані мама чи дружина» – Захисниця з Покрова розповіла про свою службу в ЗСУ
