Спогад про те, як будували Каховське водосховище в районі села Мар’янське Криворізького району, оприлюднив Петро Чогорка на своїй сторінці у Фейсбуці, передає Nikopolnews. Це записані ним спогади жінки на ім’я Віра Сімгайкина.
З авторкою цього спогаду, написаному від третьої особи, Вірою Сімгайкіною (у дівоцтві Дрік), випадково познайомився років п’ятнадцять тому (як тут не згадати сентенцію: «Випадкових зустрічей не буває»). В чеканні автобусу розговорились, вона згадала про дитячі роки в селі Мар’янському тощо. Я ж ініціював її на відтворення своїх спогадів для чергового числа часопису «Свята справа-ХХІ». В контексті сьогодення деталі її розповіді грають новими барвами, – розповів Петро Чогорка
Нижче публікуємо оприлюднений ним спогад.
Як будували Каховське водосховище в районі села Мар’янське
Надійка була підлітком, коли знищували, затоплювали, переробляли на свій лад розмаїття дикої природи, найкоштовнішу скарбницю України – Дніпровські плавні. Не розуміючи, навіть гадки не маючи, що насправді діється, дітлахи веселою зграйкою бігли дивитися, як працює бульдозер. Для них це був величезний трактор, що горнув за один раз землі скільки, як хатинка сусідки тітки Ївги.
Надійчине дворище було четвертим, від того місця, де скрепери насипали дамбу, яка мала в майбутньому (як буде море) з’єднувати дві частини села. Бульдозер працював вправно, і діти кожного дня спостерігали, як величезна жовта круча підкорялась людині. І до сьогодні цей проріз, разом з невеличкою дамбою довжиною у 800 метрів, з’єднує дві половини села Мар’янського.
Хата дівчинки стояла в низині. Тут повинна була бути затока Каховського моря, і їх виселяли на гору, де не було навіть питної води. А біля старої хати – землі 1,5 га, садок під гору. Звечора батько поставе сильця на зайців, а ранком Надійка мала можливість потримати живого зайчика за вуха. Перед двором текла річечка, що впадала в ті таємничі плавні. З розмови батька вона знала, що в плавнях є найглибша, дуже бистра та з дуже холодною водою річка Скарбна. Навпроти садка, на горі давно утворились дві невеличкі балочки. Вони і тепер лишились незатопленими. Хвилі Каховського моря підбираються до них всі ці роки. А балочки, наче говорять: «Не достанете, не розлучите, не зруйнуєте».
Зрідка, але приїжджає Надія на святе місце дитинства. Присяде на траву біля балочок чи постоїть, поговорить з ними, немов з живими. Бо вони лишають мітку, де була стара хата і незабутнє дитинство. 3гадується Надії толока, нори ховрашків. Коли братик ставив капкани, то дозволяв їй мітити нори – ставити пряму палицю з червоною ганчіркою на верху.
Або згадує, як батько ставив верші. Десь там, у «джюрці». Мабуть, що джерельце було поблизу. Ранком привезе мішок риби, а коли й два. Поставе серед хати ночви та як висипе, а риба вся жива, різна. Лини підстрибують, в’юни пищать, пружні та жваві, наче вужі, йоржики колються, тарань, лящ, коропи, красноперки, судаки, верховодки. А щучки могли і вкусити. Крутиться дівчинка біля усього цього живого і собі скрикує, радіє, бавиться.
Про плавні Надійка пам’ятає, як заблудилась, як блукала там, наче в темному лісі. Мати приїхала невеличкою гарбичкою, в яку запрягали корівку, по вже підсушене сіно. Поки працювала, дочечку прийшлося відшукувати. А вже коли знайшла, то дуже лаяла і водночас раділа. Дивилось дівча на маму і не розуміло, чого вона робить і ті, і другі речі водночас. Посадивши своє дитя на гарбичку з сіном, сама йшла поруч з корівкою – вела її. Та ось дівчинка побачила огірки, багато огірків – то були чужі городи. І відразу ж попросила матір зірвати і дати їй огірочка. Та мати цього не зробила, сказавши, що то чуже, а чужого брати не можна. То була перша відмова, перше «ні». Надійка заплакала, нічого не зрозумівши, та запам’ятала на все своє життя.
Тепер перед очима оте виселення. Люди повинні були за одне літо вибудувати собі нові хатини і вже в зиму вселитися а них. Стіни були товсті, сируваті, невистояні. Світла не було, користувалися гасовими лампами. Воду возили аж від гробків. Наставляють посуду усякого у возик – і по воду вниз. А з водою тягнуть проти гори. Першу вулицю переселенці назвали Прибалочною. Тут і школу двоповерхову збудували. Тож балка була присутньою у повсякденному житті школярів.
Від сирості зимою спасала піч, яку топили кураєм. Піч – то все одно, що душа хати. Переселені люди були дружні, веселі, працьовиті. Стіни клали з вальків (солома з глиною). У суботу й неділю кладуть стіни в одного хазяїна, на другі вихідні вже працюють у вдови на новому подвір’ї.
Як же було боляче, що нема ніякого моря, а покинуті хати пустують, осиротівши. Надійці кожну ніч снилась стара хата. Снилось, що вся сім’я повернулась, і знову живуть всі так, як і раніше. Та ранком було зрозуміло, що то все тільки сон. Хотілося знати, чого воно все так. І в подальшому житті покинута хата снилась. Наче пустує, стоїть і чекає, чекає…
Хоч як дорослі були заклопотані роботою, та кожного вечора збирались поговорити, порадитись, поспівати. Дід Гнат, що поселився через вулицю, дуже багато і дотепно всього розповідав: Найчастіше дуже довгі і страшні казки. Навіть для дорослих його розповіді були цікавими. А як співали! Сидячи на печі, Надійка вперше почула пісні про козаків Сагайдачного, Дорошенка. Часто співалась пісня про Кармелюка й багато інших народних українських пісень. Тільки й чути було: «Па́шко, виводь (тягни)» – це до Надійчиної матері.
Якщо чоловіки збиралися на полювання, рибалку чи засідку, то обов’язково у хаті Надійчиних батьків. І були вони дужі, умілі, людяні. Словом – справжні нащадки запорозьких козаків.
Вже дорослою Надія читала, що козакн десь у цих краях ховали свої скарби. Може на дні Скарбної? Та то все Надіїні припущення.
Захвилювалось штучне море. Море, бо другого берега не видно. Для молодих життя ожило, стало цікавішим, жвавішим. До найвищих круч притягли дерев’яну пристань. Із села можна морем дістатися до Запоріжжя, в Нікополь, Каховку. Навіть у Капулівці теж була пристань (це де могила кошового отамана Сірка). Плавкран розвантажував баржі з піском, щебнем. Земснаряд поглиблював дно, даючи початок каналу «Дніпро – Кривий Ріг».
Милує зір синя затока і жовтий очерет, і круті кручі, ошатні плакучі верби, що розрослися понад водою. Але все те для приїжджаючих. Старі люди сумують за плавнями. Сумують, бо знають, що втратили люди, країна. Душею і розумом відчували, що все це зробили необдумано, не вірно. Не знали, що то – запланований злочин. Хто опускався на дно Каховського водосховища, той знає, що там робиться. Які там накопичення мулу та важких металів…
А ось так виглядало обміліле Каховське водосховище в районі села Мар’янське у червні 2023 року.
Читайте також:
