«А ми ж їдемо у напрямку москви!» – браво і з жагою помсти зауважує вояка…» «Тихий тонкий голос розповідає, що він теж – військовий. Правда, на пенсії. Але – полковник». «Після цього у купе зависла пригнічена тиша. Добре, що вже за кілька хвилин мені треба виходити»… Залізничні замітки від нікопольчанки Олени Зінченко.
Олена Зінченко – в минулому штатний журналіст Nikopolnews, а ще раніше – кореспондентка газети «Візит-Венал». Понад 10 років вона присвятила журналістській справі, а потім різко змінила своє життя і вирушила у геть іншому напрямку. Стала тренеркою з флай-йоги, відкрила свою студію у Нікополі. Декілька років поспіль влітку організовувала «KOLO-ФЕСТ».
Зараз вона продовжує тренувати дорослих і дітей. З Нікополя тимчасово виїхала через обстріли.
Живе на два міста – Київ і Буринь (це Сумщина). Щотижня двічі їздить з Бурині до Києва і назад. Тож дорога займає чимало місця в її житті. А в дорозі стається багато цікавого. А журналісти колишніми не бувають… Пані Олена записує нотатки зі своїх подорожей і ділиться з читачами Nikopolnews.
Залізничні замітки від нікопольчанки Олени Зінченко
***
– Ой, не можу дихать, ой, не можу, – чую здавлений чоловічий голос із сусіднього купе.
Його товариш намагається якось допомогти. Пропонує випити пива.
– Та ні, тут треба коньяку. Пиво не допоможе. Ой, не можу, – стогне бідний.
Я лежу і теж вже нервово причаїла дихання.
Мабуть, у чоловіка напад панічної атаки.
Знаю не з розмов про неї. Тому заразна хвиля тривоги прокатується і мною. Я починаю слідкувати за своїм животом. На вдосі він повинен випучитися, а не судорожно прилипнути до спини.
Цей нехитрий прийом слідкування за власним диханням трохи заспокоює мене. Я вже морально готуюся допомогти бідоласі у разі потреби.
Але у сусідньому купе двіж теж затихає. Мабуть, випив коньяку. Ну що ж, у кожного свої методи.
***
Їду до Києва
Разом зі мною у купе – військовий.
У сусідньому – жіночий сміх, розмови на весь вагон, веселі ходіння по коридору.
Потім у дівчат навіть починає грати портативна колонка.
Хороші баси, – зазначаю собі.
Разом із музикою у вагон влітає атмосфера свята.
Аж якось незручно перед військовим.
Я ж не знаю, з якого пекла він вирвався на перепочинок.
Але і за сміхом та музикою не все так просто.
Дівчата у Польщу їдуть на заробітки. То ж, морально готуються фігачити.
Через кілька хвилин провідниця притишує заробітчанок.
Їдемо далі.
***
Зі мною у купе їдуть дві пані передповажного віку. Одна – з уже дорослою донькою.
Поведінка у всіх доброзичлива, інтелігентна.
Як часто буває у поїзді, між сусідками зав’язується бесіда.
Кожна ділиться своїм досвідом, враженнями.
Я подрімую на верхній полиці і крізь сон чую, як жінки по черзі перечислюють, що не так в Україні.
– Ось у Швейцарії у туалетах пахне. Не те що у Львові. Гидко зайти, – зауважує одна.
– Та і у Польщі навіть у найвіддаленіших районах – чисто у вбиральнях. Як їм так вдається? Хоча ще 20 років тому теж брудно було.
Видно, тітоньки – мандрівниці європами зі стажем. Є з чим порівнювати. Під їх експертний вогонь попадають і наші дороги, і наш сервіс.
Мені вже не до сну, бо трохи зла. А нічого, що в Україні зараз, на відміну від Швейцарії, війна? Тут би вижити, а вони про туалети.
– Та і люди тут якісь тупуваті, – видає одна з пань.
Не встигнувши ще осмислити, що роблю, я не витримую, злітаю з другого поверху і видаю:
– Чого ж ви тоді сюди їдете, раз тут все не так?
– Так це ж наша Батьківщина, – намагаються виправдатися жінки.
– Батьківщина навряд чи розквітне, якщо її постійно критикувати, – не вгамовуюсь я.
– Ну ми у свій час теж помилялися, тепер у вас, молодих, є шанс підняти країну.
Тобто ви помилок наробили. Як притисло, то втекли за кордон. А тепер хай хтось інший виправляє ситуацію вдома. А ваша роль – хейтити свою Батьківщину.
Так виходить?
Після цього у купе зависла пригнічена тиша.
Добре, що вже за кілька хвилин мені треба виходити.
***
Поїзд Львів-Харків
Такий світлий майже новий вагон. Є розетки. За вікном сніжок. Дуже приємна атмосфера. І на додачу, з одного купе починають долинати янгольскі голоси.
Спочатку трохи несміливо. А потім все впевненіше та гармонійніше.
– А де моє купе? – заглядає у наше військовий. Видно, він напідпитку, то і загубився.
Його раптова поява розвіює майже райську атмосферу у вагоні.
– Де ж моє купе? – на ввесь голос повторює воїн, зазираючи у кожне по кілька разів.
А хор продовжує співати своїх янгольських пісень.
Атмосфера з райської перетворюється на сюрреалістичну. Я вже починаю переживати, щоб харизматичний мужчина не вліз з відчаю з кимось у бійку.
– А ми ж їдемо у напрямку москви! – браво і з жагою помсти зауважує вояка.
Нарешті він знаходить своє купе і зачіпляється розмовою з іншим голосом. Таким тихим і навіть трохи тонким, що мені здається, зараз військовий бас його просто розчавить.
Але проходить хвилина, друга. Тихий тонкий голос розповідає, що він теж – військовий. Правда, на пенсії. Але – полковник.
– Ого, цілий полковник! Я ось шість років служу, і лише сержант. Як же дослужитися до таких звань?
– Та я ж ним став ще у мирні часи. Тоді звання просто роздавали. А зараз – завойовують.
Я прислухаюся, аби вояка нічого не накоїв. Але тихий голос сусіда його заспокоює краще, ніж валер’янка.
Може то – якраз керівних божественного хору, що їде зі Львова у Харків на гастролі.
Хто зна😊
Ще новини Нікополя: «Нагодувати, зігріти, обійняти»: як починається і закінчується день волонтерки з Нікополя під час великої війни
