Мільйони українок виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення росії. Ще мільйони сімей стали ВПО, знайшовши прихисток у відносно безпечних регіонах країни. У Нікополі було дві основні хвилі евакуації: у перші дні війни, особливо після пожежі на ЗАЕС 4 березня, а потім вже з початком обстрілів міста. Серед тих, хто виїхав – переважно жінки і діти. У тому числі – наші героїні. Nikopolnews розповість сьогодні, у річницю початку повномасштабної війни, 5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати – за кордон, або до інших міст України. Вони поділилися подробицями свого життя на чужині, розказали про складнощі, переживання, процес адаптації. А також про те, чи збираються повертатися до Нікополя.
Яна, 41 рік: «Не почуваюся емігрантом»
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну: Яна, 41 рік
Яна виїхала з двома синами (6 і 16 років) до Покрова у серпні, коли Нікополь вже регулярно перебував під ворожим вогнем. Чоловік Яни залишився у Нікополі, де він працює. До родини приїжджає на вихідні
“В мене трохи інша ситуація, ніж у більшості. Я не почуваюся «емігрантом», тому що народилася і виросла у цьому місті.
Мені тут все знайоме, багато спогадів. Я добре орієнтуюсь у місті, за винятком якихось нових будівель чи магазинів. тому що останніми роками я приїжджала тільки відвідати бабусю, купувала їй продукти та ліки в найближчому магазині та аптеці, і більше нікуди не ходила.
Мені тут просто. Є своє житло, навіть не одне (ще є квартира мами, там зараз мешкає квартирант, але могла б жити і я з дітьми). Ставлення до переселенців хороше, доброзичливе – люди підказують, куди звернутися, і ми, переселенці, спілкуємося між собою. Гуманітарку видають щомісяця – у певні дні. Навіть не обдзвонюють вже. Просто можна прийти з документами і забрати (крупи, мука, цукор, сіль, макарони). Зараз дізналася, що саме для нікопольців видають “хорошу” гуманітарку – там крім круп ще консерви, олію, згущене молоко. Так мені сказали. Збираюся у понеділок отримати. Кілька разів видавали гуманітарку від міжнародних організацій. Виплати ВПО надходять регулярно. Працюють усі магазини, аптеки, кафешки, пекарні, піцерії тощо. ЦНАП, пенсійний, соцзахист – теж. У місті чисто, регулярно прибирають.
Відключення світла були за графіком – як у всіх. Іноді кілька днів не вимикали чи вимикали раз на день. При цьому багато магазинів та аптек працювали за допомогою генератора.
Транспорт ходить регулярно.
Бракує працюючих шкіл та садків, звичайно. Багато дітей на вулиці гуляють, є і 8-9-річні, які самі у дворах на майданчиках гуляють.
Багато людей беруть з собою дітей на роботу. Навіть у лікарні таке бачила: лікар веде прийом, а за ширмою дитина сидить із телефоном та навушниками. Кажуть, що так і вчаться.
Знаєш, немає ніякої агресії, якось все доброзичливо. Ніхто не скаржиться.
Збирають допомогу для ЗСУ. Діти співають біля супермаркетів, чи на центральній вулиці продають браслетики та вироби всякі. Плетуть сітки. У лікарні ще збирають бляшанки для окопних свічок, і вовняні речі (розпускають їх на нитки і в’яжуть для ЗСУ тепле щось). Загалом кожен робить, що може.
Я тут як удома. Місто спокійне, тихе, немає такого руху як у Нікополі скажімо.
Я спокійно їх відпускаю гуляти. Багато майданчиків спортивних та дитячих, парк знову ж таки. Зараз, звичайно, там людей мало, кафешки та розваги не працюють – холодно. Але все одно матусі з колясками ходять, пенсіонери.
Є дитяче кафе, там дні народження відзначають і просто з дітьми приходять, бо є велика сітка-лабіринт, віртуальні ігри та настільний хокей. дитяче меню. Ціна сітки: 45 грн – півгодини, 100 грн. – безліміт. Я туди молодшого сина іноді вожу, на півгодини. У них інша лінія по відключенню світла, тому коли ми не маємо, можемо піти туди.
Дітям не вистачає спілкування. На майданчиках, на вулиці моментально знайомляться одне з одним, ігри вигадують, потім розходитися не хочуть.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
Є приватний садок (до обіду). І в приватному порядку підготовка до школи, просто всякі заняття для дітей – групові та індивідуально. У приватному садочку беруть дітей 3-4 років, я так зрозуміла кількість обмежена. Скільки коштує – не знаю, просто оголошення бачила. Також є послуга няні з погодинною оплатою.
Багато хто в Покрові, звичайно, без роботи сидить. Живуть лише на виплати. Мій квартирант, скажімо, збирається до Дніпра виїхати, роботу там шукатиме. Тут не зміг нікуди влаштуватися. Його дружина з доньками у Польщі.
До укриттів ніхто не бігає. Тут як і в Нікополі – у підвалах щось на кшталт укриттів, у деяких школах. А такого прям надійного сховища немає. У мене найближче – у будівлі колишнього інтернату, але мені туди хвилин 20 йти.
У школі, яка поруч, написано, що укриття, але я не бачила, щоб воно було відкрите. Закрито постійно. Місцеві кажуть, що спочатку взагалі неохоче туди пускали, потім поскаржилися владі, та ситуація виправилася. А закрито. напевно, бо ніхто туди не йде.
Я нормально почуваюся тут. І навіть не дуже сумую за Нікополем. З чоловіком стосунки залишилися такими ж близькими, незважаючи на те, що бачимося раз на тиждень. Але ми на зв’язку постійно, встигаємо скучити одне за одним. Він, звичайно, сумує за нами, чекає додому”
Надія, 41 рік: «Ми повертаємося в Україну!»
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
Надія виїхала з Нікополя до Словаччини у липні з 8-річною донькою.
“Виїхали ми з донькою після третього обстрілу міста. Вибір на Словаччину випав не випадково – там живуть наші родичі, які охоче нас прийняли. Дуже важко було покидати свій дім, своє місто, рідних, але найважливішим було вивезти дитину у безпечне місце.
Дорога була досить легкою та спокійною. От тільки подумки, ще не доїхавши до місця призначення, ми вже поверталися додому…
Пізнати всіх «принад» біженців нам не довелося. Нас зустріли, нагодували і привезли в нашу нову домівку наші рідні. Через тиждень ми вже розуміли, що обстріли скоро не припиняться і жити нам тут доведеться довгий час… Оформлення усіх паперів для отримання статусу odidenec (тимчасовий захист) зайняло не більше години і вуаля – ми вже маємо майже такі ж права, що і українці, які мають ВНЖ.
…Так почалося наше семимісячне перебування в Словаччині…
Далі здавалося, що ми потрапили в якусь іншу реальність, настільки ми звикли до сирен та неспокійної обстановки в Україні, що відсутність всього цього здавалася нереальною.
В небі над Словачинною дуже багато літаків та гелікоптерів, літають вони досить низько і гучно. Місцеві кажуть, що це гуманітарна допомога для України й медичні пташки. Перші місяці я дуже їх лякалася – здавалося, що ось-ось вони щось викинуть зі свого борту…
Дуже лячно було і в новорічну ніч. Настільки гучним і довгим був феєрверк, що довелося навіть поплакати… І я чітко зрозуміла, чому моя бабуся, яка пережила війну, до останнього боялася гучних звуків.
Щодо допомоги, то тут вона є для пенсіонерів, непрацюючих та вразливих верств населення.
Багато продовольчої гуманітарної допомоги, одягу та побутових товарів. А найголовніше, що тут існує державна програма, за якою біженці можуть зняти житло за кошти держави. Держава відшкодовує кошти орендодавцю, ці кошти повністю покривають комунальні послуги. Це дуже важливо, але щодалі, тим важче найти таке житло зі зрозумілих причин.
Мені пощастило і я дуже швидко знайшла роботу, вона, звісно, фізична, але не дуже тяжка. Відношення роботодавця досить лояльне і жодного упередженого ставлення до українців, а їх там чимало, я не помітила.
Взагалі люди тут живуть дуже розміреним життям, ніхто нікуди не спішить. Я би навіть сказала, що вони якось нуднувато живуть.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
Медицина тут така, до якої йде наша країна. Не дуже мені сподобалося медичне обслуговування. Щоб потрапити на профілактичний прийом до вузького спеціаліста, треба записатися, а запис, зазвичай, не менше ніж через місяць. Зате, завдяки цьому я, на лікарняному можу сидіти дуже довго. Невідкладна допомога виїжджає не завжди. Коротше кажучи, захворіти ми дуже боялися.
Приємно вразила мене повна відсутність на вулицях безпритульних тварин. Жодної кішки, жодної собаки я не побачила. І це круто! А все завдяки тому, що утримання домашніх тварин оподатковується і хазяїн несе велику відповідальність на законодавчому рівні.
Перебуваючи у Словаччині, я дуже чітко зрозуміла, що місця краще, ніж вдома, немає ніде!
Там все своє, все рідне, там, навіть дихається по-іншому – по-українськи.
Ми дуже вдячні цій країні за прийом та підтримку. Жодного разу ми не відчули на собі упередженого ставлення та негативу. Але жити у режимі постійного очікування – це досить складно… Тому ми повертаємося додому, в Україну! І, дай Боже, щоб наступного разу наш візит до Європи, жодним разом, не був пов’язаний з війною! Все буде Україна!”
Олена, 36 років: «Ідіть волонтерити. Це найдієвіший рецепт від туги»
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну: Олена, 36 років
Олена виїхала з Нікополя у вересні з двома кішками. Спочатку до Трускавця, а потім – до Києва.
“Завжди думала, що я людина свого міста. Більше ніж на три тижні з нього нікуди не виїжджала. Тому коли опинилася в іншому місці, відчула, що реально порвалося коріння. І я трохи ніби не я. Без всіх цих рідних зв’язків, людей, подій.
Здавалося, що треба заново всім себе показувати, пояснювати, що я з себе представляю. Від цього було незатишно. Але, як з’ясувалося, то справа часу. Головне, аби була робота, яка тобі подобається.
У Трускавці, першому місті, де я опинилася, таку не знайшла. Тому перебралася до столиці.
Житло знайти особисто мені було непросто. Бо я була з двома кішками. Довелося скористатися послугами рієлтора, який вже домовлявся із господарями, що я буду не одна. Врешті решт знайшовся зручний варіант.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
При оформленні ВПО мені видали об’ємну коробку з гуманітарною продуктовою допомогою. І сказали, що якщо ситуація у Нікополі не зміниться, таку ж коробку видадуть ще через рік. Плюс кожен місяць держава платить 2000 тис грн.
До речі, коли я жила у Трускавці, вільного часу було багато, і я ходила допомагати плести маскувальні сітки. За це дівчата з Карітасу пару разів давали гуманітарні набори.
Хочу порадити тим, хто зараз далеко від дому і тужить: якщо ви не знаєте, як себе притулити у новому для вас місці – ідіть волонтерити. Це найдієвіший рецепт від туги. Бо зазвичай ви там зустрінете таких самих як ви переселенців, вам буде вже не самотньо, і до того ж гарну справу зробите.
Але коли я перебралася до Києва, вільного часу у мене стало набагато менше. Зараз рятує робота. Бо і за фізичне виживання не так переживаю, і психологічно стабільна, бо займаюся тим, чим подобається. Часу на тугу немає.
Олена у Нікополі проводила зайняття з флай-йоги. Таку ж роботу знайшла і у Києві
Щоправда, коли дивлюся відео і фото з рідного міста, серце крається. Але все ж більше сумую за рідними і знайомими людьми, яких розпорошило по світах.
Є внутрішня впевненість, що поки я тут, наберуся досвіду, сил, натхнення, аби приїхати до вже безпечного Нікополя, аби вдихнути у нього нове життя”
Людмила Сергіївна, 71 рік: «А в голові все крутиться пісня Вакарчука»
Людмила Сергіївна виїхала з Нікополя у вересні, після того, як вдруге прилетіло біля її будинку і пошкодило вікна. Зараз вона живе у Києві, де її прихистили родичі.
“Життя ВПО, мабуть, трохи безпечніше, ніж вдома. Але всі, з ким я спілкуюсь мого віку, хочуть додому, чекають перемоги. Звісно, приємно, що маю спілкування з рідними, яких давно не бачила. До того ж у столиці можна піти в якесь цікаве місце. Але й ,ціни тут завеликі. Гуманітарну допомогу дають раз на рік. Світло відключали часто , інтернет також. Гріх, звичайно, скаржитись. Але пісня «Я їду додому»… весь час крутиться в голові”
Ірина, 22 роки: «Просто хочу жити і не боятися»
Ірина разом з трьома сестрами і двома маленькими дітьми виїхала до Нідерландів у перші дні повномасштабної війни. Двоє сестер їхали з Нікополя і двоє з Києва. Зустрілися у Польщі.
“Ми з Аллою тільки перетнули кордон з Польщею і були в розподільному центрі, де чекали на ранок, щоб добратися до іншого міста і перепочити, як почули повідомлення, що візьмуть 5-6 людей до Нідерландів – жити у сім’ї. Алла пішла і поцікавилася, чи можна нам. І ще потрібно було забрати з іншої частини Польщі Сашу з Томою та Іванкою (інших двох сестер з племінницею). Вони погодилися, і ми сіли в бус до двох чоловіків-волонтерів (Яфет і Данил). Сфотографували водійські посвідчення. Один із них нідерландець, а інший народився в Україні – в Херсоні, але з восьми років живе в Нідерландах. Ми їхали більше 24 годин до міста Ден Хелдер – я, 3 сестри і дві мої племінниці. Нас поселили у дві сім’ї.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
В цьому місті ми були перші українці. Нам дуже допомагали волонтери, на початку вони давали гроші на продукти. Один волонтер дав гроші, щоб ми поїхали купили собі одяг, тому що у нас були речі тільки ті, що на нас. Нас перший час возили в контактний зоопарк, на пляж.
В Хементі (в мерії) нас зареєстрували тільки через місяць, тому що вони спочатку не знали, як це зробити, а потім в них були вибори в мерію. І десь в квітні ми почали отримувати грошові виплати. А потім сім’я, в якій ми жили, сказала що їй важко (там не дуже гарна історія ), і нам допомогли знайти іншу сім’ю, в якій ми будемо жити – це Анц с Херетом. Вони пенсіонери, але дуже енергійні. А знайшла нам сім’ю Аліша, в якій жили наші інші дві сестри.
Аліша, Анц с Херетом, Яна – мама Данила, Яфет і до сих пір нам допомагають.
Я виїжджала з України по внутрішньому паспорту, так як мій був у дорозі з посольства (я робила візу в Україну і він не встиг приїхати). Я їздила в Гаагу, в консульство України, робила довідку до внутрішнього паспорту. Не могла відкрити банківську карту, тому що вони не приймали такі документи. І тільки, коли я отримала закордонний паспорт, змогла зробити банківську картку. Три тижні картка йшла по пошті.
Якщо чесно, спочатку було важко, тому що дуже багато треба було чекати. Але з другого дня перебування в країні ми вже всі шукали роботу. Пошуки були деякий час безуспішними, так як спочатку ми повинні були зареєструватися, потім в нас не було дозволу на роботу. І тільки коли сказали, що українцям можна буде працювати без дозволів, що нам нічого не потрібно, ми трішки видихнули. Херет (це чоловік, у якого ми жили) дізнався, що я вихователь. Поговорив зі знайомим директором школи, і мені назначили співбесіди в двох різних школах – для дітей 4-5 років і старших дітей. Я пройшла їх, і вибрала школу Villa Kakelbont. Спочатку я допомагала вчителям контактувати з учнями, допомагала проводити уроки для українських дітей. Ми займалися в холі готелю, де поселили всіх українок з дітьми. Потім мені дали клас з 4-5-6-річними дітьми.
Але два місяці я готувала документи. Спочатку DigiD (це типу ідентифікаційний номер), потім чекала VOG (документ який підтверджує, що я не порушувала закон), скинула їм мої дипломи. І після двох місяців роботи мене оформили. І дали контракт на рік. І тепер з нового навчального року я помічниця в класі з Нідерландів. Це інтернаціональна школа, де вчаться і українці, і турки, і сирійці, і африканці. Але це моя найкраща робота, яка була в мене. І не зрівняється з роботою в Україні ні по зарплатні, ні по відношенню до працівників.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну
Дуже багато людей, які допомагали нам на початку і по цей час. Через два місяці по приїзду в Нідерланди нам дали житло на дві сім’ї – це колишній хостел. Перший поверх – це їдальня і кухня, а також кімната моєї сестри (до цього то було складське приміщення – там немає ні вікна, ні батареї, і просто бетонні стіни, є туалет і ванна, але воно з’єднано з кімнатою і там немає дверей). Всі меблі ми шукали з волонтерами. Другий поверх – це сім’я на 5 людей (жінка, чоловік і троє дітей). І третій поверх наш – моя кімната, інша кімната сестри з племінницею, і найбільша це вітальня – кімната моєї іншої сестри з племінницею. Нам сказали – нічого змінювати не можна. Тут жити дуже важко, тому що це старий будинок, який просто стояв пусткою рік чи два. Одна кухня на 11 людей.
Ми переїхали, і через декілька днів почала текти вода, коли переш речі – там прокладка пересохла і пропускала воду. Не працювали дві конфорки на плиті, духовка теж не працювала. В моїй кімнаті єдине вікно – це на пів стіни двері на балкон, які перекосилися, і великі дірки між дверима. Але нам заборонили щось робити – сказали тільки хемента має вирішувати ці питання, і вона їх вирішувала.
Влітку ми ходимо на курси з нідерландської мови. Один раз на тиждень по дві з половиною години. Також я плачу за онлайн курси з англійської. Я ходжу на спортивні заняття (кардіо, прес), моя сестра Алла ходить на йогу. Кожну суботу ми ходимо на ринок/ярмарку, де можна купити продукти дешевше. В нас стоїть програма too good to go, де можна купити за 5 євро бокс з продуктами, термін яких виходить через декілька днів, чи, наприклад, зранку спекли хліб і не продали, а ввечері можна його отримати. Ми всі навчилися їздити на велосипеді. Їздимо в інші міста в музеї, на прогулянки, ходимо в кафе.
5 історій жінок з Нікополя, яким довелося виїхати через війну: Ірина, 22 роки
Перші місяці було дуже складно морально, бо думала про те, що у Нікополі все спокійно, а я поїхала, як так? Мені писали в особисті, мовляв, «Ну як ти там розважаєшся? Вертайся, тут тихо, чому ти поїхала?» І я навіть нікому не могла писати – відчувала вину. І коли почалися обстріли Нікополя, стало з одного боку важче, але трішки легше, що я не дарма поїхала. А от мої батьки і друзі залишилися. Батьки досі в Нікополі і не збираються нікуди їхати. Я допомагаю своєму чоловіку, який залишився в Україні, батькам і доначу, і так мені здається, що я хоч чимось допомагаю.
Тут дуже не вистачає нашої медицини, тому що на все у них парацетамол. Коли боліло горло, пила стрепсілс, а мені казали, що краще парацетамол пити. Якщо отруїлися – заморожений сік, морозиво, щоб не було зневоднення. Якось в мене відколовся зуб, і я пішла стоматологію. Мені все зробили за 5 хвилин. Ксерокопію документів мені робили довше. Я не жартую.
Кожні канікули я їду в Україну – до чоловіка. Ми зустрічаємося у Львові і проводимо там час. Дуже хочу повернутися. Хочу в Нікополь до батьків, до чоловіка, до тренувань. Просто хочу жити і не боятися”
Інші новини Нікополя:
