Скоро вже буде два місяці, як Нікопольщина живе без Каховського водосховища. При цьому продовжуються ворожі обстріли, які тривають вже більше року. За цей час про Нікополь та інші населені пункти берегової зони дізналася вся Україна і багато людей у світі. Практично кожного тижня сюди приїжджають журналісти з популярних українських і іноземних ЗМІ.
Вони пишуть репортажі, роблять фото, знімають сюжети. Така «популярність» мало впливає на життя мешканців, які лишилися на Нікопольщині. Але дають певну надію на те, що після Перемоги держава і світ не забудуть про багатостраждальний регіон з унікальною історією під час цієї війни. Та допоможуть відновитися. Адже мало хто ще в Україні пережив стільки, скільки пережили нікопольці: і обстріли, під час яких люди і їх будинки – мов мішені в тирі, і загроза теракту на ЗАЕС, і зникнення “моря”, а разом з ним і припинення централізованого водопостачання.
“Вода уходила буквально на очах! Люди плакали”
Нещодавно у Нікополі, Марганці і селі Покровському побував Вадим Петрасюк, доля якого певним чином пов’язана з Каховським водосховищем, тож йому теж боляче через зникнення «моря». Він підготував для Української правди щемливий матеріал про життя Нікопольщини влітку 2023 року, передає Nikopolnews. Автор поспілкувався з мешканцями, побачив на власні очі наші нові пейзажі, розпитав у людей, чи хочуть вони відновлення водосховища.
– Вода уходила буквально на очах! Здавалося, це якийсь страшний сон, бо ж такого не може бути, тому що бути не може! Люди плакали. Зараз вже підсохло дно, вивітрився запах гнилої риби, але мені все здається, що одного ранку я прокинуся і знову побачу хвилі – станеться диво, вода повернеться так само швидко, як пішла. Хоча розумію: не повернеться. Усі в селі це розуміють, але вірити не хочеться нікому, – розповідає 38-річна Ірина Борошнова, – розповіла журналісту мешканка села Покровське, 38-річна Ірина Борошнова
Вона народилася й виросла тут – на березі Каховського водосховища. Від її городу до берега – сотня метрів. А далі простягалися кілометри водної гладі. Не було й дня, коли б Ірина не “зустрілася” поглядом з хвилями, що грають під вітром.
Її дід працював у рибальській артілі, дівчинкою вона багато часу проводила у нього на причалі біля баркасів і сіток. “Сипати сітки”, кажуть у Покровському, значить закидати їх у воду. А потім вони з дідом йшли на городи. Тут все село так жило: однією ногою в човні, другою – на ниві. Селяни коло моря…
Ірина Борошнова на березі колишнього Каховського водосховища
На Каховському водосховищі колись почалася моя трудова біографія. Саме тут мене, тоді практиканта річкового училища, капітан суховантажного теплохода вперше допустив до самостійної вахти – поставив до штурвала. Каховське водосховище було найдовшим на Дніпрі, максимальна глибина сягала 36 метрів. “Штучне море номер один” – таким я його запам’ятав. Таким воно було до вибуху греблі ГЕС, – ділиться особистим автор матеріалу
Він каже, що зараз замість рукотворного моря у нижній течії Дніпра – суходільна лінія фронту. Можливо, найширша і найнезвичайніша в історії всіх воєн – середньою шириною 9,3 км, і максимальною – 25 км. Саме такими є характеристики колишнього водосховища.
Так виглядає “штучне море номер один” за два місяці після підриву дамби Каховської ГЕС
Автор пише, що житлових кварталів Енергодара з правого берега не видно. Натомість обидві електростанції – як на долоні. В першій половині дня енергоблоки АЕС бачаться сіро-синіми, похмурими, а коли надвечір сонце повертає – у променях стають “веселішими”.
Хоча які тут веселощі. Ймовірність ядерної катастрофи – постійний фон, що тримає всіх у напрузі. Коливається хіба що її градус. Вкотре він зріс по тому, як прилетіло по Кримському мосту. Нікопольчан лякає можлива російська “отвєтка” – зауважує журналіст
Вибух Каховської греблі переконав навіть затятих скептиків: росіяни й АЕС висадять і оком не кліпнуть. Тож місцева влада розробляє сценарії можливої евакуації населення на випадок найгіршого.
Майже сюрреалістична картина: вулиця Нікополя, буденне життя, подвір’я потопають у зелені, на задньому плані загрозливі енергоблоки Запорізької АЕС, між ними мертве Каховське море
Нікопольський район – це агломерація трьох міст із прилеглими селами. Нікополь – місто найдавніше, засноване у 1648 році. Покров і Марганець народилися у радянський період – в 1930-х. Обидва є містами, зорієнтованими на розробку Нікопольського марганцеворудного басейну – найбільшого родовища марганцевих руд у світі.
А ще ця місцевість історична. Саме неподалік Нікополя археологи знайшли пектораль – знамениту скіфську золоту прикрасу. Саме тут у різні періоди було декілька козацьких січей, звідси покотилося Україною козацьке повстання Богдана Хмельницького.
До повномасштабного вторгнення у районі мешкали понад 280 тисяч осіб, з яких 100 тисяч у самому Нікополі. Сьогодні у місті лишається близько 50 тисяч. Десятки загинули, сотні дістали поранення, тисячі будинків зруйновані.
Наразі міста й села Нікопольщини є зоною бойових дій. Першу хвилю біженців спричинили обстріли з протилежного, окупованого берега; другу – залякування росіян підірвати Запорізьку АЕС.
Коли частішали обстріли, містяни з вечора сідали у власні автівки і виїжджали ночувати в лісосмуги. Розрахунок такий: якщо битимуть, то вночі й по місту, а не по кущах і деревах на околицях. Цілі табори “ночувальників” утворювалися вздовж доріг. На ранок вони знімалися з місця й вертали додому – снідати та займатися буденними справами.
Дніпро згадує своє русло
З високого нікопольського берега добре видно пустище колишнього моря. Воно схоже на зебру: світлі просохлі піщані дюни змінюються чорними смугами мулу, що осів у низинах.
Дніпро тяжіє до свого колишнього русла, яке “втратило актуальність” на цілих 65 років, по тому як річку запрудили, коли будували Каховську ГЕС, і вона розлилася на кілометри.
Тепер Дніпро знову ліг у материнське річище. Виявляється, природа має пам’ять – річка згадала свою життєву стежину.
Я почуваюся свідком її другого народження. Лівий берег сьогоднішнього Дніпра – це берег-новотвір, “зроблений” з дна водосховища. Берег геть піщаний, безрослинний, нагадує відеокадри Суецького каналу, який тече посеред пустелі. Зелене оздоблення в нього ще попереду, – пише автор
Дно колишнього Каховського водосховища нагадує зебру: жовті смуги піску, чорні смуги мулу, а ще “нове старе” русло Дніпра та пні колишніх дерев
Де-не-де вдалині поблискує гладінь чи то нових озер, чи то ще недовипарованих сонцем великих калюж у низинах. А ще на дні можна побачити маленькі чорні цятки – пні дерев, спиляних перед наповненням водосховища у 1957-58 роках.
Ув’язнені товщею води, пні цьогоріч вперше за десятиліття побачили сонце. Місцями вони розкидані хаотично, але подекуди вишикувані в правильну квадратно-гніздову геометрію – ознака, що на цьому місці колись ріс сад. Дерев нема, їхні “фундаменти” лишилися.
А загалом пейзаж сюрреалістичний: стоїш серед Нікополя, ліворуч-праворуч “висотки” й садиби у фруктових деревах і квітниках, натомість на задньому плані – наче штучно підведене тло у вигляді дна, що досихає, – ділиться враженнями автор
Нікополь. Вид на “новий” лівий берег Дніпра. Далі – залишки старого саду: пні зрубаних перед наповненням водосховища дерев утворюють правильну геометрію
Пустеля чи болото?
Сьогодні часто можна почути, що Каховське водосховище перетворюється на пустелю.
Автор розповідає, що спробував вийти на сухе, як здалося, дно водосховища – але зробив кілька кроків і відчув, що провалюється. Виявилося, просохла лише верхня скоринка дна, під якою – трясовина, вологий мул. Тож, на його думку, варто говорити не так про опустелювання, як про заболочення.
Історично заплавні землі поблизу Нікополя були відомі як Великий Луг – низини з великою кількістю озер, малих річок, рукавів Дніпра та островів. Все це може відродитися
Наразі звучать голоси за і проти відновлення Каховського водосховища в майбутньому. Як правило, проти виступають мешканці інших регіонів, які вважають будівництво ГЕС радянською помилкою, а плани на відбудову – потенційним злочином. Хай, мовляв, природа поверне своє. Але на Нікопольщині я не зустрів жодної людини, яка б приставала на цю точку зору. Тут водосховище входило у тканину життя – напувало, годувало, давало відпочинок, надихало. І його втрата – однозначно біль для регіону, – розповідає автор матеріалу
Він поспілкувався з начальником Нікопольської РВА Євгеном Євтушенком і почув від нього таку думку з цього приводу
– Хто хоче повернення Великого Лугу, має пам’ятати, що в ті часи люди їздили на конях і милися в річці, а не в душових кабінах. Але, чи хочемо ми повернутися у середньовіччя? Нам потрібна електроенергія, ефективне поливне землеробство і взагалі ми прагнемо цивілізаційного розвитку. А розвиток у нашому регіоні завжди пов’язувався з достатком води – водосховищем.
Старе кафе з видом на Запорізьку АЕС. З цього помосту рибалили, милувалися хвилями
Розповів автор і про важке випробування, яке випало на долю Нікопольщини спекотним літом 2023 року – відсутність водопостачання. Зараз вода вже частково повернулася в крани мешканців, але далеко не скрізь і не завжди нормальної якості. Період же повного безводдя кожен буде, мабуть, згадувати з жахом усе життя.
Ось так описує Вадим Петрасюк побачене ним у Нікополі, коли тут ще не відновили водопостачання:
Як живе Нікопольщина без Каховського водосховища
«Сьогодні вкрав у своєї жінки води, коли вона спала, і полив її квіти»
Вулиці Нікополя напівпорожні, перехожих мало, майже кожен несе в руках бодай одну ємність для води – порожню чи вже наповнену. Привізна вода буває технічна і питна. Остання цінніша, за нею й черги довші.
Нікополь. Черги за водою довгі, тут обмінюються новинами, жартують, сваряться
Біля черги почув специфічний місцевий жарт: “Нинчє в Нікополі уважающая сєбя дєвушка бєз пустой бутилкі із дома нє вийдєт – она же лєді, а не шалава!”.
Люди посміялися, а якийсь дядька додав і свою історію:
– А я сьогодні вкрав у своєї жінки води, коли вона спала, і полив її квіти.
– Це ж як? – спитала черга.
– Вона квіти дуже любе, але зараз дай бог щоб було чим помідори полить. Жінка до квітів плаче, вибачається перед ними, як перед живими, і не поливає, бо помідора можна з’їсти, а квітку – ні. Ну, я за квіти вступився, трохи їм підливаю, коли жінка не бачить. А вона того не знає і радіє: бач, каже, які вони в нас живучі – самі собою рясніють!
Вода у Нікополі перетворилася на предмет багаторазового використання.
Олена Шишкіна колись полюбила Нікополь за відчуття, що це курортне місто коло моря із затишною набережною
– Спершу миються овочі, потім цією водою миється підлога або посуд, поливаються квіти, а що залишилося – збирається в окреме відро в туалеті, щоб зливати, – описує кругообіг води у квартирі нікопольчанка Олена Шишкіна – одна із жінок у черзі за водою
Олена Шишкіна колись полюбила Нікополь за відчуття, що це курортне місто коло моря із затишною набережною
Вони живуть удвох із чоловіком у багатоповерхівці. Їхній сімейний “водний баланс” відносно скромний – 20-30 літрів на день. Куховарити стали менше, посудом користуються по мінімуму.
– Куди як важче нашим сусідам, – продовжує Олена. – У них маленькі діти, а отже, йде більше води. І прати їм доводиться майже щодня. А прання – це тепер цілий проєкт.
Сучасні пральні машини автоматичні. Натомість знайшлися умільці, які обертають колесо історії назад – переробляють пралки-автомати під ручний режим. Послуга затребувана, одного такого майстра запросив чоловік Олени.
– Він від’єднав нашу машинку від водопроводу, вліз в електроніку, щось паяв, вивів лампочку. Вмикаєш машину – лампочка загоряється, це означає, що вона вимагає води. Заливаєш воду, лампочка гасне – значить, достатньо. Автоматично включається прання, потім також “по лампочці” ще кілька разів заливаєш воду для полоскання. Для повного циклу прання потрібно 50 літрів. Відпрацьовану воду збираємо для туалету, – розповіла Олена
Вона переїхала до Нікополя після заміжжя у 2003 році. Перші місяці прожила з відчуттям приморського курортного міста. Полюбила Нікополь саме через водосховище й набережну із затишними кафе.
– Коли стався підрив ГЕС, ми щодня ходили на берег – прощалися з морем, – згадує Олена. – Без моря життя відразу стало якимсь не нашим, не справжнім. А вода у крані? Ми про неї не замислювалися: є і є… Тепер половина всіх думок – про воду. Ходимо по неї, як на роботу. Коли я востаннє приймала душ? Здається, у минулому житті. Помитися тепер – це відро і кухлик.
На набережній у Нікополі зараз – розбиті обстрілами кафе, бур’ян, іржаві елінги човникової станції.
Але я побачив дещо незвичайне. За кілька сотень метрів із дна водосховища постає бетонна споруда – ймовірно, опора капітального мосту через Дніпро, який 1943-го за рік збудували на окупованій території німецькі окупанти. Але скористатися нею забракло часу. Міст підірвали чи то радянські диверсанти, аби не дати ворогу відступати, чи самі німці під час відступу, аби ускладнити наступ Червоній армії. Після війни водосховище приховало більшість мостових опор. І ось тепер вони “проросли”, – розповідає автор
Марганець – місто на марганці
За кількістю жителів Марганець вдвічі менший за Нікополь. З водою та сама проблема – вона привізна. Міськводоканал раніше був царством труб і насосів, а нині – цистерн і логістики. Доставка води – сьогодні це альфа і омега буття.
У першій день катастрофи Марганець одержав мільйон гривень партнерської допомоги від австрійців. На ці гроші закупили і розставили по місту ємності для води.
Партнери також оплачують оренду 25-кубових автоцистерн, які мотаються по воду в човниковому режимі. Возять здалеку, найдовше – за 120 км. І це ж треба не просто з’їздити туди-назад, а й вистояти багатогодинну чергу, щоб наповнити автоцистерни водою.
Спеціалізованих водовозів мало, тож “мобілізували” пожежні машині й навіть переобладнали звичайні магістральні фури – у кузовах встановили великі пластикові ємності.
Марганець. Точка роздачі привозної води
А ще у Марганці б’ють свердловини. Утім, свердловина – це лотерея. Як розповів депутат Марганецької міськради Андрій Волошин, бурити доводиться на 100-120-метрові глибини, це коштує пів мільйона гривень, при тому що результат важко спрогнозувати. Може виявитися, що свердловина даватиме, приміром, три кубометри води на годину, а може й один кубометр. В обох варіантах вартість бурильних робіт однакова.
Крім того, ситуація у місті Марганці ускладняється… марганцем – покладами руди. Це важкий метал, і є ризик, що сусідні з ним водоносні шари виявляться отруйними.
Село і море: як виживають фермери
Село Покровське. На колишньому березі в кінці городів чекають своєї долі металеві насосні будки, напівприкриті високим бур’яном. До підриву дамби вони стояли коло самої води.
Свого часу люди купували насоси й труби, проводили воду з водосховища на городи для поливу.
Нікопольський район був одним із найбільших на Дніпропетровщині виробником овочевих та садових культур на поливних землях. Сьогодні насоси завмерли, водозабірні труби мертвими хоботами повисли над висохлим дном.
Мертвими хоботами висять над оголеним дном труби колишніх водозаборів. Десь попереду – схована “атлантида” місцевого значення – затоплена нижня частина села Покровського
Фермер Володимир Колодій має два гектари землі. Щороку висаджував до 100 000 кущів пекінської капусти.
– Капуста спочатку зростає у теплиці, у серпні пересаджуємо у відкритий ґрунт, починаємо інтенсивно поливати. У мене труба великого діаметру, потужний насос, я вмикав його о п’ятій ранку і вимикав о десятій вечора. Цього року я вирішив удвічі скоротити посадку, але все одно кров з носа маю до серпня добути воду, – розповідає Володимир
У Покровському нині багато хто б’є свердловини. На придатну для пиття воду не претендують – задовольняються поверхневими ґрунтовими водами. Втім, вони мають великий вміст солей, і вода придатна лише для короткочасного поливу, бо солі вбивають ґрунт. У селі про це знають, але відмовитись від поливу не можуть.
Тим більше що вже на підході врожай-2023. Колективно село мислить так: цього року, дасть бог, свердловинами ґрунти остаточно не зіпсуємо, а там щось придумається. Та й водопровід підведуть – обіцяють.
Володимир Колодій із села Покровське: “Капуста добре “п’є”. Цього року я удвічі скоротив посадку, але все одно кров з носа маю до серпня добути воду”
А поки що Володимир бурить землю. Щоб замовити свердловину професійній бригаді, треба заплатити 60-80 тисяч гривень. Колодій обрав інший шлях – купив за ті ж 80 тисяч власний буровий верстат, який вже частково себе виправдав. Володя зробив пробну свердловину своєму родичеві, тепер бурить для себе, а далі вже склалася черга з охочих односельців.
На висохлому дні водосховища – свіжі пластикові гнучкі труби. Вони лежать тут трохи більше, ніж місяць.
– Коли все це сталося, я вирішив: скільки зможу, бігтиму за водою. Швидко купив труби, доєднав до насоса, вода тікала, я пхав за нею труби – метрів сто, далі це стало важко й небезпечно, бо засмоктувало, – пригадує Володимир
І знову я спробував уявити собі цю картину: як тікає море, а людина не відпускає – женеться за ним, намагається заарканити товстим шлангом, – коментує автор матеріалу
Як розповіла йому директорка сільського музею Лариса Гладкочуб, Покровське з’явилося у ХVІІІ столітті біля так званої Низової січі – останньої в історії запорізького козацтва. Нижній край села опинився у зоні затоплення водосховища в кінці 1950-х. Збереглася мапа з координатами затоплених хат.
Зараз все це вкрито піском і мулом, але ж люди знають: десь під цими наносами – їхня місцева маленька “атлантида”.
В селах на берегах висохлого Каховського водосховища проблема номер один – де знайти багато води для поливу городів і як її привезти
А трохи моря люди вберегли
Неподалік Покровського є села Капулівка й Олексівка. Розділяла їх затока – довга й вузька, як річка. Втім, тут і була річка Чортомлик, яку частково поглинуло водосховище.
Після підриву ГЕС мешканці обох сіл швидко збагнули, що затока спустошиться разом із усім водосховищем, і кинулися гатити греблю, аби відрізати Чортомлик.
Тепер ці два села мають новоутворений ставок, який хоч і повільно, але наповнюється – за місяць рівень виріс на 40 сантиметрів при тому, що воду постійно розбирають на полив. Багато це чи мало? Старі люди в селі кажуть: до 1958 року Чортомлик був метр-два завширшки і завглибшки з пів метра.
Місцеві мешканці застерегли гостя щоби був уважний біля берега – гадюки цього року якось незвично активізувалися і масово заповзають у села.
Авжеж, подумалось, не лише люди страждають без моря. А яким тепер буде випаровування вологи в атмосферу і якою стане нова карта атмосферних опадів у регіоні? Що взагалі буде з кліматом? Хто наступний після людей і гадюк змінить звичну поведінку? – розмірковує автор
Я стояв на сухому березі і поглядом крізь бінокль вивчав рельєф. У перші дні, ледь зійшла вода, місцеві відчайдухи, а з ними і “чорні археологи” вибиралися на дно, шукаючи тверді місця. І навіть знаходили якісь предмети, включаючи черепи та кістки з цвинтарів, ліквідованих перед затопленням сіл. На “сірих” інтернет-аукціонах виставлялися артефакти з дна Каховського водосховища, що є протиправним в Україні. Про це багато аматорських відео в мережах. Є й відео, де людей засмоктувало мало не до поясу, так що доводилося рятувати, – пише він
Натомість ворог почав обстріли. Прогулянки дном заборонені – контролюють військові.
Та все ж мені дуже кортіло рвонути спринтом до найближчого пня (а це метрів п’ятдесят) і назад – доторкнутися рукою, можливо, відчути зв’язок із минулою епохою радянської гідрогігантоманії. Але, повторюсь, я загруз у мул за два метри від берега – про спринт годі й мріяти. Не “поговорив” я зі старим пнем, що просидів 65 років у водному полоні. Дніпро не дозволив. Ще я побачив у бінокль плями, що ледь зеленіють на дні. Це свіжа самонасіяна рослинність – цьому краю точно не загрожує опустелювання. А що з ним станеться – нова ГЕС чи новий Великий Луг, – дізнаємося після війни. А поки прощавай, моє Море, – завершує Володимир Петрасюк свій матеріал про Нікопольщину на лірично-сумній ноті
Ще новини Нікопольщини: «Скоро тут буде море, але буде воно не довго»: спогади нікопольця про Дніпро і думки щодо відновлення Каховського водосховища
