Купити квартиру в Дніпрі

Допомога населенню
4766
4766

Прощавай, Гагаріна: у Нікополі перейменують ще 27 вулиць і провулків – нові назви можна обговорити

Прощавай, Гагаріна: у Нікополі перейменують ще 27 вулиць і провулків - нові назви можна обговорити

У Нікополі перейменують ще 27 вулиць і провулків. На сайті Нікопольської міської ради оприлюднено пропозиції щодо нових назв, передає Nikopolnews.

Кожен мешканець Нікополя може взяти участь у громадських обговореннях. Думку містян обіцяють врахувати під час ухвалення остаточних рішень щодо перейменувань. Обговорення розпочнуться 23 листопада і завершаться 23 грудня.

У Нікополі перейменують ще 28 вулиць і провулків: список, нові назви і пояснення

1.Вулицю Академіка Павлова на вулицю Дмитра Ільченка

Ільченко Дмитро Ілліч народився у 1878 р. у с. Соснівка Глухівського району Сумської області. З 1886 р. навчався у художній школі при Києво-Печерській Лаврі. Закінчив у 1900 р. Київську малювальну школу М.Мурашка та художнє училище у 1905 р. Навчався у майстерні І.Рєпіна у Санкт-Петербурзькій Академії Мистецтв у 1906-1907 рр. Отримав диплом і звання класного художника. У 1911 р. працював викладачем живопису у навчальних закладах. Обстоював розвиток української національної культури і брав участь у художніх виставках.

У 1937 р. переїхав до м. Нікополя, де викладав у школах малювання та живопис. Створював портрети, натюрморти, пейзажі – «Бандурист», «Мати», «Вікна», «По дорозі до казки», «Натюрморт», «Скеля», «Дніпровські пороги», «Князь Святослав», «Нікопольські тополі» тощо.

Помер у Нікополі 30 серпня 1963 р. Місце поховання невідоме.

2.Вулицю Брестська на вулицю Бахмутська

На честь міста Бахмут. Місто в Україні, адміністративний центр Бахмутського району і Бахмутської міської громади Донецької області. Центр соляної промисловості України та залізничний вузол. Перша документальна згадка відноситься до 1571 р.

У ХVI-XX ст.ст. на його території засновано значний пункт солеваріння. У 1680-1690 рр. поселення Бахмут перебувало у складі Ізюмського слобідського полку, який увійшов до Московського царства, потім  і Російської імперії.

З 1917 р. у складі Української Народної Республіки, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української Держави, Української СРР-РСР, за винятком нацистської окупації у 1941-1943 рр. З 24 серпня 1991 р. у складі незалежної України. У 1924-2016 рр. мало назву Артемівськ на честь комуністично-радянського діяча Ф. Артема (Сергеєва).

За Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 Артемівськ внесено до Списку історичних населених місць України. Перейменовано в м. Бахмут у 2016 р. З весни 2014 р. Бахмут був в зоні бойових дій Антитерористичної операції та Сил Спеціальних операцій. Після широкомасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р. Бахмут знаходиться в зоні активних бойових дій, внаслідок яких місто зазнало значних матеріальних і людських втрат.

3.Вулицю Ватутіна на вулицю Левка Лук’яненка

левко лук'яненко

Лук’яненко Левко Григорович народився 24 серпня 1928 р. у с. Хрипівка на Чернігівщині, учасник українського національно-визвольного руху, дисидент.

У 1953-1958 рр. навчався на юридичному факультеті Московського державного університету. Борець за незалежність України у ХХ столітті. Один з організаторів підпільної Української робітничо-селянської спілки. У 1960 р. співзасновник та активіст Української Гельсінської групи.

За свої політичні погляди і діяльність про вихід України із складу СРСР та її незалежність був арештований органами КДБ СРСР та засуджений до розстрілу у 1961 р. Пізніше розстріл замінили на 15 років ув’язнення. Політичний в’язень СРСР у 1961-1976 рр. та 1977-1988 рр.

Після звільнення Л.Г.Лук’яненко брав активну участь у громадсько-політичному житті України. Засновник Української республіканської партії. У 1990 р. народний депутат України І-ІІ, IV-V скликань. Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р. (3 місце 1 432 556 голосів або 4,49%). Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Автор акту проголошення незалежності України. Герой України (2005 р.). Лауреат Національної Премії ім. Тараса Шевченка (2016 р.). Помер 7 липня 2018 р.

Іменем Л. Г. Лук’яненка названі вулиці у містах: Хмельницький, Вінниця, Чернігів, Львів, Біла Церква, Дніпро тощо.

4.Провулок Волзький на провулок Дністровський

На честь ріки Дністер на південному заході України та Молдові (частково на кордоні обох країн). Довжина річки 1362 км (в Україні 925 км). Площа басейну 72100 кв.км. Друга за довжиною в межах України (після Дніпра) і дев’ята в Європі. Від м. Гадяча до м. Хотина річка утворює Дністровський каньйон, який з 2008 р. внесено до списку семи природних чудес України. При впаданні до Чорного моря утворює Дністровський лиман. Забезпечує водою сім областей України. Вперше Дністер згаданий батьком історика Геродота Галікарнаського у V ст. до Р.Х. під назвою Тірас. Сучасна назва вперше згадується у ІV ст. від Р.Х. Амміаном Марцелліном. Вздовж Дністра створені національні природні парки, заказники, пам’ятки природи.

5.Вулицю Володимира Бахірєва на вулицю Степана Руданського

Руданський Степан Васильович

Руданський Степан Васильович (1834-1873 рр.) український поет, перекладач античної літератури, автор українських класичних сатир на міжнаціональну та антиімперську тематику. Народився у с. Хомутинці на сьогодні Калинівського району Вінницької області. Навчався у Подільській духовній семінарії у м. Кам’янці-Подільському (1849-1855 рр.). Випускник Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії (1861 р.). Професійний лікар. У Санкт-Петербурзі співпрацював з українським журналом «Основа». Автор багатьох українських ліричних віршів, балад, казок і поем, автор нового українського поетичного жанру – віршованої гумористичної співомовки, тематично різноманітно й стилістично своєрідно.

У 1861-1873 рр. Руданський С.В. працював повітовим лікарем на південному березі Криму, міським лікарем у Ялті тощо. Доклав багато зусиль для благоустрою міста. Підтримував зв’язки з діячами української та російської літератури. Помер від сухот 21.04.1873 р. Похований у Ялті.

З 1959 р. у с. Хомутинці працює Літературний музей імені Степана Руданського. У 2014 р. йому  встановлений пам’ятник у м. Калинівка. Його іменем названі вулиці у м. Києві, Львові, Чернівцях, Вінниці, Ялті тощо.

6.Вулицю Гагаріна на вулицю ім. Петра Калнишевського

Петро Іванович Калнишевський (1690-1803 рр.) – уродженець с. Пустовійтівка Костянтинівської сотні Лубенського полку Війська Запорозького городового –  визначний український державний, культурний та релігійний діяч, останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765-1775 рр.). З юних років перебував на Запорозькій Січі. Обирався на козацьких радах Війська Запорозького військовим суддею, військовим осавулом, кошовим отаманом. Учасник російсько-турецької війни 1768-1774 рр. на боці Російської імперії, за що було присвоєно звання генерал-поручик та нагороджений орденом Святого Андрія Первозванного.

В останні роки існування Нової Січі П.І.Калнишевський доклав багато зусиль по освоєнні Вольностей (земель) Війська Запорозького Низового шляхом заснування зимівників-хуторів, слобод тощо. За сприяння П. І. Калнишевського були збудовані православні храми Святої Трійці у с. Пустовійтівка, Святої Покрови Божої Матері у м. Ромни, Свято-Миколаївський у м. Сміла, Святої Покрови Божої Матері у містечку Микитин Перевіз. За його підтримки було придбано багато культової літератури та начиння.

За звинуваченням урядом Російської імперії у державній зраді П. І. Калнишевського був арештований у червні 1775 р. і відправлений під російським воєнним конвоєм у Москву, де його засудили до смертної кари. Помилуваний Катериною ІІ із заміною на пожиттєве ув’язнення в Соловецький монастир, де і помер у віці 113 р. у 1803 р. У 2006 р. було відкрито у с. Пустовійтівка музей ім. П. І. Калнишевського. У 2018 р. в м. Кривий Ріг відкритий йому пам’ятник; у 2021 р. – у м. Нікополі храм Православної церкви України ім. Святого Петра Калнишевського Багатостраждального.

7.Вулицю Грибоєдова на вулицю Юрка Тютюнника

Тютюнник Юрій (Юрко) Йосипович

Тютюнник Юрій (Юрко) Йосипович. Народився у 1891 р. у с. Будище на Київщині. На військовій службі в російській імператорській армії з 1913 р. Закінчив сільську школу і агрошколу, екстерном склав іспит за курс гімназії у м. Києві  та школу прапорщиків. Брав участь у бойових діях Першої Світової війни 1914-1917 рр.

Після утворення Української Центральної Ради взяв участь в українізації частин російської армії у м. Сімферополь, де був створений 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана П. Дорошенка. Був обраний членом Центральної Ради Української Народної Республіки. У 1918 р – організатор Звенигородського Коша Вільного козацтва і брав участь в боях з більшовицькими військами. Ю.Тютюнник був одним із учасників антигетьманського повстання у 1918 р. У 1919-1920 рр. – керівник повстанських військ УНР, які вели бойові дії з Червоною Армією та білогвардійськими військами. Один із керівників Першого зимового походу армії УНР (12.1919 – 05.1920 рр.).

З 6 травня 1920 р. начальник 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. У жовтні 1920 р. йому присвоєно звання генерал-хорунжий. Після поразки українських військ у війні з більшовиками 20 листопада 1920 р. перебував  в Польщі.

Восени-взимку 1921р. – керівник Другого Зимового походу Армії УНР, який закінчився поразкою. У 1922-1923 рр. – на еміграції. У 1923 р. був введений в оману чекістами і арештований після переходу державного кордону на території УСРР.

Після визнання ним радянської влади був амністований і працював в різних установах у тому числі і кіностудії, де був актором і режисером. У 1930 р. Ю.Й.Тютюнник був звинувачений органами державної безпеки СРСР у контрреволюційній діяльності і репресований вищою мірою покарання – розстрілу.

У 1997 р. він був реабілітований. Указом Президента України № 411 від 23.08.2021 р. 38-й зенітний ракетний полк Сухопутних військ ЗСУ отримав почесне найменування «імені генерал-хорунжого Ю.Тютюнника».

8.Вулицю Губкіна на вулицю Михайла Драгоманова

Драгоманов Михайло Петрович

Драгоманов Михайло Петрович – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник теорії українського соціалізму.

Народився у 1841 р. у м. Гадяч на Полтавщині у сім’ї нащадків української козацької старшини. Навчався у Гадяцькому повітовому училищі, у Полтавській гімназії, історико-філософському факультеті Київського університету. Брав участь в українському громадсько-політичному житті – засновник Київської «Української громади». У 1864-1873 рр. працював доцентом у Київському університеті. Був звільнений з роботи царською адміністрацією за свої політичні переконання за розвиток українського народу та його культури. Виїхав в еміграцію в Швейцарію, де очолював осередок української політичної опозиції проти шовіністичної політики Російської імперії. У 1889-1895 рр. працював у Вищій школі м. Софія (Болгарія). Помер і похований у Болгарії.

Його іменем названі вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку, Гадячі, Лубнах тощо, а також Національний педагогічний університет у м. Києві.

9.Провулок Донський на провулок Дунайський

Назва від ріки Дунай. Друга за довжиною і площею басейну річка Європи (після Волги). Довжина 2961 км. Річка бере початок в Німеччині в горах Шварцвальда (Чорного лісу), далі тече через столиці держав Центральної та Східної Європи: Відень, Братиславу, Будапешт, Белград і вливається через дельту Дунаю в Румунії та Україні. Від витоку до гирла Дунай протікає територією десяти Європейських держав.

Найдавніші достовірні відомості про р. Дунай подає батько історії Геродот  Галікарнаський під назвою Істр. Сучасну назву дали кельти, які жили на його берегах у першій половині І тис. від Р.Х. Дунай відомий у фольклорі романських, слов’янських у т. ч. українського народів.

10.Вулиця Єрмака на вулицю Синевирна

Назва походить від назви національного природного парку в межах Хустського району Закарпатської області (Українські Карпати). Спочатку у 1974 р. був організований ландшафтний заказник загального державного значення. З 13 липня 2017 р. ділянка НПП «Синевир» – Дарвайка, Квасовець, Стримба і Вільшани входять у Всесвітню природну спадшину ЮНЕСКО, як один із масивів Букових пралісів Карпат. Площа близько 600 кв.км. На його території озеро Синевир та інші пам’ятки природи (флора і фауна), музей тощо.

11.Вулицю Жигулівська на вулицю Січеславська

Походить від назви Січеслав, яка пропонувалася представниками Центральної Ради Української Народної Республіки замість назви Катеринослав. Проте їх пропозиція не була реалізована, внаслідок постійної зміни воєнно-політичної ситуації на півдні України під час боротьби різних збройних формувань. Термін Січеслав означає увічнення пам’яті Запорозьких Січей ХVI-XVIII ст. ст. на території Великого Лугу, остання з яких Нова Січ (1734-1775 рр.) була знищена російськими військами за наказом  цариці Катерини ІІ. Назва Січеслав використовувалась представниками Українських національних сил у 1918-1921 рр. і відродилась у роки незалежності України.

12.вулицю Загородня на вулицю Заміська

Є українським перекладом вулиці Загородня відповідно до норм українського правопису. Вулиця Заміська є в містах Дніпро, Кропивницький, Львів, Сімферополь, Херсон.

13.Вулицю Казанцева на вулицю Миколи Гайдука

Микола Гайдук

Гайдук Микола Миколайович народився 9 грудня 1974 р. у м. Нікополі. Навчався у середній школі № 4. Закінчив Нікопольський металургійний технікум, у 2007 р. – технологічний факультет Державного інституту підготовки та перепідготовки кадрів промисловості. Майстер спорту  з кікбоксингу.

Під час російської збройної агресії проти України  весною 2014 р. пішов добровольцем у Збройні Сили України. Брав участь в Антитерористичній операції в районі міст Горлівка, Новгородське. Після демобілізації брав участь у волонтерській та громадській діяльності, очолив «Асоціацію учасників бойових дій Нікопольщини». Взимку 2017 р. брав участь у громадській акції «Блокада торгівлі з окупантами» (транспортна блокада окупованих російськими НЗФ територій Донецької та Луганської областей.

Весною 2017 р. підписав контракт у ЗСУ, служив старшим солдатом, командиром відділення – командиром бойової машини 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї окремої механізованної бригади (в/ч А-2026) у м. Сєвєродонецьк. 13 червня 2017 р. внаслідок артилерійського обстрілу поблизу смт Луганське Бахмутського району Луганської області, заводячи своїх бійців в укриття, загинув врятувавши життя 19-річному бійцю.

Похований 16 червня 2017 р. на Алеї Слави міського цвинтаря м. Нікополя. Указом Президента України № 318/2017 р. від 11 жовтня 2017 р.  за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Рішенням Нікопольської міської ради № 16-52/VII від 19 липня 2019 р. Гайдуку М.М. присвоєно звання «Почесний громадянин міста Нікополь» (посмертно).

14.Вулицю Кальсіна на вулицю Калуська

На честь міста Калуш, який є адміністративним центром Калуської міської громади та Калуського району Івано-Франківської області. Перша документальна згадка про місто відноситься до 1400 р., хоча поселення існувало ще раніше. Має статус міста з 1538 р.

Калуш перебував під владою Великого Князівства Литовського і Королівства Польщі (до 1772 р.), Австро-Угорської імперії (до 1914 р.). Місто було розгромлено російськими військами під час першої Світової війни у 1914-1917 рр. Калуш був у складі Західноукраїнської Республіки у 1918 р., Речі-Посполитої (1919-1939 рр.), УРСР (1939-1941 рр.), нацистської Німеччини (1941-1944 рр.), УРСР (1944-1941 рр.), з 24 серпня 1991 р. – незалежної Української держави. Калуш є великим промисловим і культурним центром, у якому знаходяться десятки цінних пам’яток архітектури і містобудування, культури та історії тощо. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 Калуш внесено до Списку історичних населених місць України.

15.Вулицю Кооперативна на вулицю Руслана Гуріна

Гурін Руслан Іванович народився у 1973 р. у м. Дніпрі. Мешканець  м. Нікополя. Військову службу проходив у Нікопольській військовій частині за спеціальністю «зв’язківець». Після звільнення в запас працював керівником інтернет-провайдера «Експрес».

Учасник з перших днів Антитерористичної операції весною 2014 р. добровольцем у складі розвідувального підрозділу 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя». Командир взводного опорного пункту під м. Іловайськ. Його розвідгрупа брала активну участь у бойових діях під час яких, зокрема брав у полон російських військовослужбовців повітряно-десантних військ російських Збройних Сил, що були живим доказом агресії РФ проти України. Гурін Р.І. був поранений у боях. За особисту мужність та самовідданість у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України Указом Президента України від 11 грудня 2019 р. № 897/2019 прапорщик Гурін Р.І. був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Під час перебування в запасі у 2019-2022 рр. Гурін Р.І. продовжував працювати керівником інтернет-провайдера «Експрес» м. Нікополь, надавав допомогу волонтерам Нікополя та бойовим товаришам із 37-го ОМПБ.

Після широкомаштабної агресії РФ проти України добровольцем повернувся у свою частину. Виконував завдання командування ЗСУ по знищенню російських окупаційних військ. 06 березня 2022 р. під час виконання бойового завдання штабу сержант Гурін Р.І. в районі с. Красна Поляна Донецької області знищив три танка, два автомобіля «Урал» з живою силою ворога, чим забезпечив прикриття  свого підрозділу. У цьому бою Гурін Р.І. був смертельно поранений під час ворожого артилерійського обстрілу.

За особисту мужність і самовідданість виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 24 березня 2022 р. № 160/2022 р. Гурін Руслан Іванович нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).

16.Вулицю Красуцького на вулицю Володимира Великого

Володимир Святославич (960-1015 рр.) Великий князь Київський (979-1015 рр.) князь Новгородський (970-988 рр.). Хреститель Русі-України. Представник династії Рюриковичів, наймолодший син Князя Святослава Ігоровича і Малуші, батько великого Київського князя Ярослава Мудрого. Він об’єднав землі 20 слов’янських та не слов’янських племен в одну могутню державу Східної Європи, воював проти булгар, греків, вірменів, поляків, печенігів. Здійснив Хрещення Русі у 988-990 рр. і встановив Київську митрополію Вселенського Константинопольського патриархату. Розбудував Київ і збудував десятки церков, використовував як герб тризуб, заснував нові міста тощо. Карбував власні золоті і срібні монети. В літописах та усній народній творчості має прізвиська – Великий, Святий, Хреститель, Ясне Сонечко тощо. Хрещене ім’я – Василь.

У 987-988 рр. Володимир Святославич двічі перебував із своїм військом на правому березі Дніпра – території сучасного Нікопольського краю під час Корсунського походу. Внаслідок активних бойових дій він взяв під контроль Корсунь (Херсонес Таврійський), який знаходився на території сучасного                     м. Севастополь. Візантійський імператор Василь ІІ уклав з ним мир, видав за нього свою рідну сестру Анну (963-1011 рр.). За  умов миру і шлюбу Володимир зрікся язичництва, прийняв християнство під іменем Василя та здійснив християнізацію Русі-України. Помер у 1015 році. Похований у Десятинній церкві.

Володимир І канонізований православною і католицькою церквами як Святий рівноапостольний і його пам’ять вшановують щорічно 28 липня. Також цей день з 2021 року відзначають і як офіційне свято – День Української Державності. Пам’ятники Володимиру І встановлені в Україні, Росії, Польщі, Великій Британії, Аргентині, Австралії, Канаді.

17.Вулицю Менделєєва на вулицю Академіків Скороходів

скороход

Скороход Анатолій Володимирович народився у 1930 р. у м. Нікополі, видатний український математик, доктор фізико-математичних наук (1962р.), професор (1963 р.). Академік АН УРСР/НАН України (1985 р.), член Американської Академії мистецтв і наук (2000 р.). У 1968 р. за участь у виступі на захист конституційних прав громадян СРСР був позбавлений компартійно-радянськими органами права викладати математику, керувати аспірантами і виїзду за кордон, публікувати наукові праці на 14 років. Брав участь у створенні Народного руху України і був делегатом його І з’їзду у 1989 р. Автор понад 450 наукових праць серед яких 23 монографії. Підготував 56 кандидатів і 17 докторів фізико-математичних наук. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982 р., 2003 р.). Помер у 2011 р. Рідний брат – академік НАН України Скороход В.В.

Скороход Валерій Володимирович народився у 1934 р. у м. Нікополі, видатний український вчений в галузі матеріалознавства та порошкової металургії, Доктор технічних наук. Академік АН УРСР/НАН України (1990 р.), Заслужений діяч науки і техніки України (1995 р.). Працював директором Інституту проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича НАН України. Лауреат Державної Премії УРСР в галузі науки і техніки (1987 р.). Нагороджений орденами СРСР та України. Помер у 2017 р. Рідний брат – академік НАН України Скороход А.В.

18.Вулицю Мічуріна на вулицю Анатолія Лупиноса або Тетяни Яблонської

Лупиніс Анатолій Іванович (1937-2000 рр.).

Лупиніс

Український дисидент від середини 1950-х до 1980-х рр. включно, політв’язень у радянських концтаборах і психлікарнях, поет. Після проголошення незалежності України громадський і політичний діяч. Один із засновників Української Національної Асамблеї – Української народної самооборони (УНА-УНСО).

Народився у селянській родині у с. Новоолександрівка на Донеччині. У 1954 р. закінчив середню школу із золотою медаллю. Вчився на фізичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на спеціальності «астрономія». У 1956 р. 19-річний студент Анатолій Лупиніс вийшов у центр Києва на демонстрацію проти введення російських військ у Будапешт з плакатом «Руки геть від вільної Угорщини». Був арештований і засуджений Київським народним судом на 6 років позбавлення волі у таборах. За участь в організації страйку проти нелюдських умов праці і життя в Мордовському таборі № 7 МВС СРСР. А. Лупиніс у 1957 р. був засуджений до 10 років в’язниці та перебування у спецтаборах суворого режиму.

У 1961 р. був звільнений із місць ув’язнення із визнанням інвалідності першої групи. 22 травня 1971 р. за його виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві в день вшанування пам’яті Кобзаря було заарештовано за те, що прочитав свого вірша про долю України.

В інституті ім. Сербського група лікарів під керівництвом Лунца Л. Р. визнала А. Лупиноса божевільним і відправили на примусове лікування у м. Дніпропетровськ, Черкаси, Алма-Ату, м. Сміла Черкаської області, де знаходився до 1983 р.

Після звільнення А. Лупиніс відновив підпільну антирадянську діяльність. Незалежність України 24 серпня 1991 р. він зустрів у радянській в’язниці, куди був запроторений за організацію мітингів протесту проти підписання нового союзного договору СРСР.

Після організації УНА-УНСО перебував із своїми прихильниками на території бойових дій у Чечні, Грузії, Абхазії, Придністров’ї.

Помер 5 лютого 2000 р. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Яблонська Тетяна Нилівна

Яблонська Тетяна Нилівна

Народилася у 1917 р. у м. Смоленськ Російської Імперії. У 1927 р. її родина переїхала в Українську СРР (м. Одеса, Кам’янець-Подільський, Луганськ, Київ). Навчалась в Київському художньому технікумі, Київському державному художньому інституті до 1941 р. Під час нацистсько-радянської війни в евакуації. У 1944 р. повернулась до Києва, де працювала доцентом Київського ДХІ, вступила в Спілку радянських художників України.

Творча діяльність Яблонської Т.Н. відбувалась в руслі соціалістичного реалізму переважно в сюжетних композиціях на теми руху, праці, спорту. Присвоєно звання народний художник УРСР (1960 р.), народний художник СРСР (1982 р.), член кореспондент Академії Мистецтв УРСР (з 1953 р.), дійсний член (академік) Академії Мистецтв СРСР (з 1975 р.). Учасник міжнародних виставок радянського мистецтва. Лауреат Сталінських премій (1949 р., 1951 р.).

Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора (1951 р.), Дружби народів (1977 р.), лауреат Державної Премії СРСР (1979 р.). Академік Академії мистецтв України (1997 р.), лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка (1998 р.). Нагороджена Президентом України Л. Д .Кучмою   орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1994 р.) та «За заслуги» ІІ ступеня (1997 р.), званням «Героїня України» (2001 р.). Почесна громадянка Києва. Померла у 2005 р.

19..Вулицю Можайського на вулицю Дачна

Походить від слова дача – будинок для відпочинку на заміській земельній ділянці.

20.Вулицю Нахімова на вулицю Ювілейна

Походить від терміну ювілей – урочисте відзначення якої небудь події або діяльності певної особи, існування установи, міста.

21.Вулицю Пожарського на вулицю Святопокровська

На честь великого неперехідного християнського і народного свята, яке відзначається східними церквами візантійського обряду 1 жовтня, зокрема Православною Церквою України та іншими Православними Церквами (1) 14 жовтня.

Має свої витоки від Х століття, коли за церковним переказом Божа Мати захистила своїм Покровом  (Омофором) мешканців столиці Візантійської Імперії Константинополя під час нападу ворогів.

Історично відомо, що у Запорозьких Січах ХVI-XVIII ст. ст. шанувалося одне із найголовніших свят – на честь Святого Покрова Божої Матері. На честь цього таку назву мав головний Січовий Храм.

На території м. Нікополя були вищеназвані храми:

  • у Микитинській Запорозькій Січі (1640-і-1650-і рр.), яка була зруйнована під час бойових дій;
  • у Микитиному Перевозі до 1768 р., яка згоріла;
  • у Микитиному Перевозі, з 1780 р. у Нікополі, 1775-1795 рр.;
  • Нікопольська Свято-Покровська Соборна Церква – перенесена з с. Покровського, яке виникло на місці нової Січі – Січовий Свято- Покровський Храм 1795-1890 рр. і була зачинена внаслідок трагічної події і розібрана;
  • Нікопольська Свято-Покровська Соборна Церква у 1898-1934 рр. була знищена комуністично-радянським режимом в 1934 р.

На  сьогодні в Нікополі  існує церква Святого Покрова Божої Матері Нікопольського благочиння Православної церкви України.

11 листопада 2011 р. Нікопольська міська рада ухвалила Рішення про Статут територіальної громади м. Нікополя, яким зокрема встановлено одним із двох небесних покровителів міста Святий Покров Божої Матері.

22.Вулицю Пушкіна на вулицю Михайла Старицького

Старицький Михайло Петрович

Старицький Михайло Петрович український письменник, поет, драматург, прозаїк, діяч української культури, один із корифеїв українського театру. Народився у 1839 р. на Полтавщині. Походив із шляхетного роду. Рано осиротів. Виховувався у родині свого двоюрідного дядька Віталія Романовича Лисенка, батька майбутнього відомого українського композитора Миколи Лисенка.

У 1851-1856 рр. навчався у Полтавській гімназії. У 1858-1865 рр. навчався у Харківському та Київському університетах. Учасник перепоховання                         Т. Г. Шевченка у травні 1861 р. Старицький М.П. брав участь у просвітницькій діяльності Київської громади по збереженню і поширенню української мови, літератури, фольклору, музики, історії.

У 1871 р. оселився з родиною у Києві. Спільно з М. В. Лисенком організували «Товариство українських сценічних акторів» та провели у 1872 р. першу виставу українського музичного театру – «Чорноморці».

У 1878 р. М. П. Старицький під тиском царської адміністрації тимчасово припинив громадську діяльність. У 1883-1885 рр. брав участь у діяльності першого українського театру, який мав великий успіх на гастролях. У подальшому створив ще одну театральну трупу. У 1895 р. був на гастролях у Нікополі.

У тому ж році Старицький М.П. залишив театральну діяльність і зайнявся виключно літературною творчістю. Він є автором п’єс – «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інших, історичних драм – «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», історичних романів «Оборона Буші», «Перед бурею», «Молодість Мазепи». Перекладач творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, Г. Гейне, Д. Байрона, А. Міцкевича, Г. К. Андерсена, В. Шекспіра тощо.

Помер у 1904 р. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. Іменем М. П. Старицького названі вулиці у багатьох містах України. У Києві з 2002 р. працює музей М. П. Старицького.

23.Вулицю Серафимовича на вулицю Струмкова

Походить від назви струмок (синонім потічок, ручай). Неширокий водотік, що має здебільшого звивисте річище і довжину до 10 км. Струмок підживлюється зі снігових, дощових або підземних вод, що вийшли на поверхню. Струмки бувають кількох типів: (постійні, сезонні, рівнинні, гірські, підземні). Струмки разом з річками, в які вони впадають, утворюють річкову сітку.

24.Провулок Спартаківський на провулок Вербовий

Верба – рід дерев, кущів або напівкущів. Є одним з українських народних символів. Оспівана в художніх творах, народних піснях, казках. Вербі приписують магічні і лікувальні властивості: захисту від злих духів, всіляких бід і хвороб, особливо під час святкування Вербної неділі за тиждень перед Великоднем.

25.Вулицю Станіславського на вулицю Степана Борозного або вулицю Захисників України

Борозний Степан Іванович, відомий діяч Українського національно-визвольного руху.

Борозний Степан Іванович

Народився у 1921 р. на Тернопільщині. Навчався у гімназії в Тернополі і у семінарії у Самборі. Від 1939 р. член Організації Українських Націоналістів. У травні 1941р. арештований НКВС УРСР і вивезений на заслання в Тюмень (Сибір). Звідки втік і під час радянсько-німецької війни таємно повернувся в Україну, перейшовши лінію фронту.

Під час нацистської окупації брав участь у підпільній роботі ОУН, воював в лавах УПА і брав участь у боях з військами НКВС. У січні 1945 р. потрапив у полон, засуджений до смертної кари, яку замінили на 20 років каторги за Полярним Колом. У 1953 р. брав участь у Норильському повстані політв’язнів. Після його придушення перебував у концтаборах МВС СРСР в Іркутській області до 1959 р., на засланні – до 1964 р.

Через заборону компартійно-радянських органів на його повернення в Західну Україну, оселився в м. Нікополь, де працював на різних підприємствах та в установах. У кінці 1980-х років брав участь у створені Товариства української мови імені Тараса Шевченка м. Нікополя і Нікопольського району. Автор віршів і статей опублікованих ЗМІ. Помер у 2012 р. Похований у  м. Нікополі.

Захисник України – узагальнена назва військовослужбовців Збройних Сил України, волонтерів, бійців територіальної оборони, учасників АТО та ООС, всіх, хто брав участь у захисті України у боротьбі з російськими сепаратистами незаконних збройних формувань і російськими військовослужбовцями тощо.

День Захисників

Указом Президента України в 2014 р. було встановлено державне свято – День захисника України на 14 жовтня – День Святого Покрова Божої Матері і День українського козацтва. 14 липня 2021 р. Верховна Рада України перейменувала вищеназване свято на День захисника та захисниці України. У 2023 р. в зв’язку з реформою церковного календаря, пов’язаного з переходом на новоюліанський дату свята перенесли на 1 жовтня.

Під час захисту державного суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України у 2014-2023 рр. за мужність і героїзм в боях було відзначено державними нагородами близько 30000 захисників і захисниць України, серед яких є десятки нікопольців.

26.Провулок Упорний на провулок Кодацький

Походить від назв:

  • Кодак – перший порог на Дніпрі;
  • Кодак – фортеця збудована у 1635 р. польським урядом, яка була знищена запорозькими козаками на чолі з отаманом І. Сулимою. Відбудована у 1639 р. На початку національно-визвольної війни українського народу в середині ХVII ст. під проводом Б. Хмельницького була захоплена запорозькими козаками. У другій половині ХVII ст. на початку ХVIIІ ст. – була опорним пунктом Української Козацької Держави. За умовами російсько-турецького Прутського трактату 1711 р. припинила своє існування.

Залишки фортеці Кодак внесені до Державного реєстру національно-культурного надбання України, як пам’ятка історії і культури національного значення.

  • Кодаки – укріплене поселення за часів Війська Запорозького Низового до його знищення російським військом у червні 1775 р. Перетворено на село і наприкінці ХVIIІ ст. перейменована на с. Старі Кодаки, на сьогодні Дніпровського району Дніпропетровської області.

27.Вулицю Хохлова Костянтина на вулицю Гната Хоткевича

Хоткевич Гнат Мартинович

Хоткевич Гнат Мартинович: видатний український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадський діяч. Народився в 1877 р. У 1894 р. закінчив Харківське реальне училище, у 1900 р.- технічний факультет Харківського технологічного інституту. У 1901 р. розробив проект першого у світі дизельного поїзда (за 30 років раніше аналога у США). За участь у революційному русі та керівництво у 1905 р. політичними страйками переслідувався царською поліцією. У 1905-1912 рр. перебував в еміграції у Австро-Угорщині.

У 1903 р. заснував у Харкові український робітничий театр, де протягом трьох років було поставлено понад 50 вистав. У 1913 р. редактор літературного журналу «Вісник культури і життя». Під час першої світової війни висланий царською поліцією з України до Воронежу.

З 1920 р. бере участь у педагогічному і культурно-мистецькому житті України. У 1926-1932 рр. викладач у Харківському музично-драматичному інституті, де вів клас бандури та був художнім керівником Полтавської капели бандуристів, яка отримала право на гастролі у Північній Америці. Автор багатьох прозових, поетичних творів, які були видані у 8 томах у 1928-1932 рр. Серед них багато було присвячено козацькій добі України, її основним подіям та учасникам, зокрема тетралогія «Богдан Хмельницький». Автор кількох десятків кіносценаріїв, 600 музичних творів. З 1933 р. Г. Хоткевич переслідувався органами компартії і радянської державної безпеки. У 1938 р. був арештований і розстріляний. У 1956 р. – реабілітований.

Перейменування вулиць у Нікополі: як взяти участь в обговоренні

Строк проведення заходів з громадського обговорення: громадське обговорення у формі електронної консультації проводиться терміном – з дня оприлюднення зазначеного інформаційного повідомлення 23 листопада 2023 року і  до 23 грудня 2023 року включно.

Поштова адреса та адреса електронної пошти, строк і форма для подання пропозицій (зауважень):

  • пропозиції (зауваження) подаються у паперовому вигляді до управління містобудування та архітектури Нікопольської міської ради за адресою: 53200, м. Нікополь, вул. Електрометалургів, 17/1; у електронному вигляді на адресу електронної пошти: arhitectura_nikopol@ukr.net . Термін подання – до 23 грудня 2023 року включно.

Пропозиції (зауваження) подаються у письмовій формі, надсилаються електронною поштою із зазначенням прізвища, імені, по батькові та адреси особи; юридичні особи подають пропозиції у письмовій формі із зазначенням їх найменування та місцезнаходження; анонімні пропозиції не реєструються і не розглядаються.

Місцезнаходження та адреса електронної пошти, номер телефону організатора громадського обговорення, за якими можна отримати консультації з питання, що винесено на громадське обговорення:

  • м. Нікополь, вул. Електрометалургів, 17/1, управління містобудування та архітектури Нікопольської міської ради, тел: (0566)684572, адреса електронної поштової скриньки: arhitectura_nikopol@ukr.netinform@nikopol-mrada.dp.gov.ua.

Прізвище та ім’я відповідальної особи, що проводить заходи громадського обговорення:

  • в. о. начальника управління містобудування та архітектури Нікопольської міської ради Татаринова Марина Марківна.

Строк і спосіб оприлюднення результатів громадського обговорення:

  • 14 днів з дня закінчення обговорення, на офіційному сайті Нікопольської міської ради.

Ще новини Нікополя: У Нікополі хочуть перейменувати вулицю Віктора Усова та парк Пушкіна: розпочалися громадські обговорення

To Top
Розділи
Назад
Важливі
Новини
Lite
Допо-га
×