Світлана Гуля з Кривого Рогу втратила на війні сина і чоловіка. Вони загинули з різницею у рік. Тепер у жінки залишилася лише 14-річна донька і дві могилки найрідніших людей. Трагічну історію, підготовану до Дні батька, який відзначався вчора, оприлюднено на сайті 24 каналу. Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, передає Nikopolnews.
У березні 2022 року медсестра Світлана Гуля із Кривого Рогу втратила на війні сина Данила. Через рік на Великдень загинув її чоловік Руслан.
Данилу Гулі було 20 років, його батькові Руслану – 45. Після смерті чоловіка і сина Світлана Гуля залишилась сама із 14-річною донькою Варварою. Своїх батьків жінка поховала ще 20-річною.
Родина мешкала в мікрорайоні Інгулець у Кривому Розі. Руслан Гуля працював водієм електровозу на місцевому підприємстві з видобутку руди. Данило закінчив Криворізьку школу №59 і Центр професійної освіти металургії та машинобудування. Втім, працювати за спеціальністю не хотів.
Світлана та Руслан Гуля із дітьми під час святкування Нового року. Фото з архіву родини
Після закінчення навчання Данило пробув вдома три роки. Формально, бо вдома його майже не було. Він багато подорожував по світу. Об’їздив автостопом всю Європу. Бувало всяке. Ми з Русланом навіть подавали в міжнародний розшук, коли він в Парижі перестав виходити на зв’язок. Допоміг працівник охорони банку, який вислідив його по картці. Даня мав грандіозні плани на життя. Пізнавав не лише себе, але й світ. Він спішив жити. Був як метеор, як комета,
– розповіла Світлана.
Хлопець мріяв побувати у Тибеті. Прожив цілий рік у чоловічому монастирі в Кривому Розі. Проте ченцем так і не став.
ФОТО. Син Світлани та Руслана Гуля – Данило. Фото з архіву родини
Данило був у захваті від Грузії. Дуже любив Тбілісі й Батумі. Планував там навіть трохи пожити. Але почався ковід і кордони закрили. У 2020 році він повернувся додому. Невдовзі вирішив піти на службу в ЗСУ. Він був незвичайним хлопцем. Любив непопулярні фільми, важкі, не для масового глядача. Йому не було сумно наодинці. Брав рюкзак і закордонний паспорт. Подорожував автостопом сам. Я завжди питала його: “Сину, як ти не боїшся?” Він відповідав: “Мамо, ти навіть не уявляєш, як у світі багато хороших людей”, – згадує мама хлопця
Данило й Руслан були контрактниками. У 2020 першим захищати кордони України пішов син. Йому було 19 років. У лютому 2021 до лав ЗСУ приєднався і батько. Службу проходили в різних містах. Син – на Донеччині у складі 46-го окремого штурмового батальйону “Донбас”, батько – на Луганщині в 17-тій окремій танковій бригаді.
До повномасштабного вторгнення Руслан Гуля служив в ЗСУ на контракті. Фото з архіву родини
Руслан до Дані ставився з такою повагою, ніби це він є його батьком, а не навпаки. Коли син пішов в армію, мені подзвонив 50-річний майор і сказав: “Я таку людину ще ніколи не зустрічав. Треба в нього ще повчитись”. Командир Данила називав його універсальним солдатом. Він розбирався та вмів працювати з будь-якою зброєю. Планував залишитись в армії. Йому це подобалось,
– говорить Світлана
Данило Гуля на службі. Фото з архіву родини
Руслан і Даня знали, що буде війна, задовго до її початку. Але не признавались. Данька так і загинув, не признавшись мені. Казав: “Мамо, не думай, в нас тут нічого немає, я в безпеці”. Пацан є пацан. Головне – маму не засмучувати. А чоловік мені казав все, як є: почалась війна,
– додає жінка
Руслан та Світлана прожили в шлюбі 25 років.
Цьогоріч у вересні в нас мало бути “срібне” весілля. Перша наша зустріч була не романтична. Я працювала медсестрою в хірургії, а він потрапив у наше відділення. Ремонтував авто, порізав руку і рана почала гноїтись. Приїхав у лікарню, а попав на 25 років – сміється Світлана
Діти подружжя Варвара і Данило були дуже близькими:
Могли годинами сидіти в кімнаті, сміятись і “секретнічати”. Навіть мене не впускали, – розповідає мати. – Данічка казав, що його сестру назвали найгарнішим іменем на світі. А от його я довго ніяк не могла назвати. Пам’ятаю, як клала перед собою і любувалась. Хотілось називати зайчиком, котиком, сонечком. Через місяць треба було реєструвати. Хотіла назвати Женькою. Так у сні мені казав мій покійний батько. Може, якби так назвала, то зараз син був би живий…
Данило Гуля разом із сестричкою Варварою. Фото з архіву родини
Варя старається зараз мене підтримувати, але боюсь подумати, чим це виллється в подальшому для її психіки. Коли загинув син, то вона ще трималась заради мене. Це я тоді закатувала концерти. А тепер ще й тато… Вона мене навіть нічого не питала. Каже: “Ти так закричала на всю квартиру, що я одразу зрозуміло, що тато…Тому що я вже чула таке тоді в березні…”.
Данило Гуля героїчно загинув в ніч на 10 березня 2022, коли йшли активні бої під Волновахою. Вже понад рік мати не може змиритись із втратою рідного сина.
Це був бій і Данило сам вирішив залишитись відбиватись. Але ж міг би й хтось старший зостатися. Вони стояли під Волновахою і вночі почали сунути танками “пі***аси”, як хлопці їх називають. Цією дорогою вони йшли на Маріуполь. Сили були нерівні, їм було нічим відбиватись. Данило залишився прикривати відхід хлопців. Крім нього, більше ніхто не захотів. Із ручного гранатомета він підбив три танки, але потім весь вогонь вороги спрямували на нього. Тіло Данила побратими забирали вже із захопленої території, ризикуючи життям,
– розповідає Світлана.
Данило Гуля під час виконання службового обов’язку. Фото з архіву родини
Коли Данило загинув, я подзвонила Руслану і спитала, де мені ховати сина. Зв’язок був поганий, бо він якраз був на завданні. Але я почула: “Свєта, хорони де хочеш, тільки щоб поряд було ще місце для мене”. Так він і ліг біля синочка. В наступному році, якщо Бог дасть вижити та перемогти, поставлю їм там пам’ятник,
– додає жінка
Після загибелі Данила його матері кілька разів дзвонили і казали, що є подання на присвоєння йому звання Героя України:
Він справді заслуговує на цю нагороду, адже врятував свій загін. Ми довго шукали його тіло. Воно було в одному й тому ж морзі, але працівник не підтвердив цього, бо не хотів дивитись фотографії вбитих хлопців, які були без документів. Через місяць я туди сама поїхала. Влаштувала скандал. Сказала, що буду дивитися сама. Й одразу ж опізнала сина. В морзі нам сказали, що наступного дня його вже мали поховати як невідомого
Коли ми його знайшли, надіслали документи для нагороди. Але звання Героя сину так і не дали. Натомість вручили орден “За мужність”. Це було неприємно. Мені грошей не треба, я хотіла, щоб він був Героєм. Мені здається, він був би такий щасливий. Але випрошувати я не буду. Слава Богу, що я його знайшла і змогла поховати. І Руслана мені також вернули. Бо в інших людей і могил немає…, – каже Світлана.
Телефон сина Світлані не повернули. А 27 березня, на день народження Данила, батькам прийшли від нього смс.
Всю ніч я ревіла. І тут приходить повідомлення від Даньки: “Мамочка, люблю”. Мене всю аж затрясло. Спочатку я подумала, що він з того світу прислав. Але потім зрозуміла, що це, мабуть, хтось знайшов його телефон і включив. І прийшло повідомлення, яке він надсилав ще під Волновахою, коли не було зв’язку. Руслан в ту ніч отримав смс: “Папа, я ценю наше общение, – розповідає Світлана
Руслан Гуля вперше взяв на руки донечку Варвару. Фото з архіву родини
Востаннє вона розмовляла з чоловіком перед тим, як він мав їхати в Бахмут:
Казав, що там буде важко, що знає, яка там ситуація. Я його відмовляла їхати, бо ж у нас син загинув і по закону він міг залишити службу. А Руслан казав: “Як я можу не поїхати? По-перше, мене там чекають. Щодня дзвонять, питають коли я повернусь. По-друге, дуже багато молодих хлопців є. Хто їх поведе в бій? Вони ще без досвіду, а я знаю все”. А коли по телефону спілкувались напередодні загибелі, то він був дуже радісний. Бо зазвичай він спокійний, небагатослівний. А тут так радів, казав: “Свєтік, я всіх привів живими! Завдання виконали. Навіть немає 300-их”. Він дзвонив у вівторок. А в суботу перед Великоднем загинув…
Тієї ночі Світлана прокинулася. Її всю трусило.
Зранку подзвонила його товаришу, з яким він був ще в АТО. Кажу: “Шукай Руслана”. Він і раніше на зв’язок дуже рідко виходив, був на бойових завданнях. Але цього разу я мала погане передчуття, цілу ніч не спала, тиск підскочив. Телефон задзвонив разом із церковними дзвонами на Великодній службі. Сказали, що Руслан загинув. У страшному сні не могла повірити, що на мене таке чекає, – говорить жінка
Зараз Світлана Гуля працює медсестрою у клініці сімейної медицини в Кривому Розі.
Ходжу на роботу тільки для того, щоб відволікатись. Там приходять люди, у кожного якісь проблеми. І так я переключаюсь зі свого горя. Я відразу співробітникам сказала, щоб на цю тему зі мною не говорили. Мені не потрібні ніякі слова втішання, бо це може зрозуміти лише жінка, яка похоронила дитину й чоловіка, – каже Світлана
Світлана з Кривого Рогу втратила на війні сина і чоловіка – їх поховали поруч
Могили Героїв Руслана та Данила Гуль. Фото з архіву родини
Руслан та Данило поховані поряд на кладовищі “Візирка” у Кривому Розі.
Мені було б приємно, якби на їхню честь у місті назвали вулицю, хоча б одну на двох. У мене нічого не залишилось. З цим я прокидаюсь і лягаю. Чоловік і дитина – це для мене все…, – каже Світлана
Ще новини Дніпропетровщини: Уродженець Нікопольщини розповів, як отримав поранення і втратив брата на війні (відео)
