Купити квартиру в Дніпрі

Допомога населенню
16379
16379

«Уявляю, як цілуватиму кожну клітинку своєї підлоги»: переселенка з Енергодара про перші дні окупації, виїзд і мрії про повернення

«Уявляю, як цілуватиму кожну клітинку своєї підлоги»: переселенка з Енергодара про перші дні окупації, виїзд і мрії про повернення

Переселенка з Енергодара, працівниця ЗАЕС, розповіла журналістам про перші дні російської окупації, виїзд з міста та свої мрії про повернення.

Ім’я жінки змінено з метою безпеки. У матеріалі її навали Наталею. Вона — працівниця Запорізької атомної електростанції (ЗАЕС). Коли армія РФ окупувала територію станції, жінка продовжувала певний час працювати. Своїми спогадами про окупацію міста та ЗАЕС жінка поділилася з кореспондентами Українського радіо Запоріжжя, передає Nikopolnews з посиланням на «Суспільне».

Про перші дні повномасштабної війни

Я працювала на одному з цехів атомної станції, з персоналом. Коли почула, що почалася війна, до останнього не вірила, що зайдуть в місто. Коли росіяни таки зайшли, я не пішла на блокпост, і коли військові РФ почали стріляти, я вийшла на балкон і чула та бачила ці постріли та вибухи. Ми зрозуміли тоді, наскільки це страшно. Це був шок і страх. Ми знали, що наші хлопці лишились на блокпосту. Хтось з них загинув.

Про роботу на захопленій станції

В перші дні я не ходили на роботу. Персонал виходив на зупинки, за звичкою їхати на роботу, але нас розвертали назад. Чоловік їздив на станцію. Пам’ятаю просила його не їхати, а він каже: “ну як я не піду. Я маю іти”. Там вони пережили жахливе, коли не могли піти з роботи до пізньої ночі, бо обстріли не зупинялись, подекуди ставались пожежі на станції. Коли трошки повтихало, пішла на роботу. Ми сиділи там дуже перелякані. Намагались берегти дівчат, щоб вони зайвий раз не ходили на роботу, але ж наші жінки не ті, що будуть сидіти чи ховатись, вони все одно ходили працювали.

Про схиляння до співпраці

Окупанти думали, що ми швидко погодимось на всі умови. Спочатку приходили на наші наради, але не втручались. А потім почали “дуже добре” розказувати, що ми маємо співпрацювати з ними, бо це ж ядерна безпека, що вони вже тут назавжди, мовляв, треба підписувати контракти з Росатомом. Обіцяли великі гроші.

Про тих, хто погоджувався на співпрацю

Зрадників на той момент було дуже мало, звісно знайшлися ті, хто підписав контракт, але більшість не йшли на співпрацю. Люди залишились вірними Україні. До поки не сталась ротація. Нові військові РФ поводили себе інакше, були більш жорсткі розмови. Вони намагались всіма способами відрізати нас від України. Хтось не витримав тиску, хтось злякався, підписали угоду з Росією. Але все одно і досі люди там вірять, що Україна повернеться. Дзвонять і розповідають, що живі‚ тих хто не хоче підписувати контракти можуть забрати просто так “на підвал”.

За що росіяни могли забрати людину “на підвал”

За перекази коштів окупанти дуже злились, якщо якийсь переказ з української карти одразу могли забрати на підвал. Гривню вони прибрали одразу, і коли в нас вдома були обшуки, вони знайшли гроші, наші українські, то їм це не сподобалось. Наш паспорт був червоною ганчіркою, доходило до того, що вони рвали українські паспорти на блокпостах.

Про обшуки

Моєму чоловікові заблокували пропуск, а потім через декілька місяців до нас приїхали “гості” і влаштували обшук. Прийшли до чоловіка, бо він працював на більш “цікавій” для них посаді. Але чоловіка не було вдома. Вони забрали телефони та повезли мене на дачу, бо чоловік там був. Я всю дорогу їх запевняла, що в нас немає нацистів, яких вони собі вигадали, ми атомники. Я намагалась їх налаштувати, що ми нормальні люди.

Безкінечно ходили по місту з обшуками. Перекривали цілі під’їзди казали, шукаємо зброю. Майже в кожній квартирі були обушки. Якщо не було людини вдома, то вони запечатували квартиру, і потім коли люди верталися додому мали дзвонити, окупанти знов приходили, робили обшук і тільки потім людина могла потрапити в свою оселю.

Про допити

Згодом прийшли до мене. Мене відштовхнули дуже жорстко і пішли обшукувати квартиру. Вони були з автоматами, в масках. Були дуже грубими. Мене всадили на стілець і почали допитувати. Питали чим я займаюсь, чому не підписала контракт, які у мене зв’язки з Україною. Почали лякати мене і питати, на що я готова заради своїх близьких. Погрожували, шо дістануть близьких і в Україні і будуть по частинах присилати мені.

Вони посадили мене на стілець і сказали, що я маю переконати персонал станції, щоб вони підписували контракти. Далі сказали, що зараз ми тебе на відео пишемо, що Запорізька область — це територія Росії, що ти любиш Росію і будеш все робити їй на благо. Я намагалась відкрутитися від цього, але навколо мене шість озброєних людей. Це було найогидніше, що я робила за своє життя. Змусили мене вивчити той текст. Я думаю, що ті, хто мене знають, зрозуміють по обличчю, що не з доброї волі я то робила. Коли вони пішли, я зрозуміла, шо час їхати.

Про виїзд з Енергодара

Ми вигадали легенду, що їдемо у відпустку. Найжорсткіші блокпости в Енергодарі та Василівці були. Ми доїхали до Новоазовська. Там заповнювали анкети, останній пункт в анкеті – чи підтримуємо ми СВО, там треба поставити так, бо інакше не випустять. Це нам сказали люди, які вже там сиділи. Військові РФ на блокпостах розуміють, що люди виїжджають не у відпустку зовсім, проте не зупиняють. Ми поїхали по великому колу. Через Сакартвело. Нам казали, що на кордоні з Литвою та Латвією люди по декілька днів чекають, тому ми вирішили не стояти в черзі, а поїхати довгим шляхом. Коли в’їхали в Україну, ми такі щасливі були.

Про нинішню ситуацію в окупованому Енергодарі

переселенка з Енергодара

Росіяни позаміновувавли все, що можна було, в тому числі на території станції. Лікарів майже немає. Якщо треба лікування, їдуть в інші міста, навіть до Криму. Довелося людям багатьом брати паспорти, бо інакше ніяк. Наприклад, без російського паспорта не можна сходити в лікарню чи проїхати блокпост. Зараз всі хто живе там має встати на облік. Якщо ні, то житло заберуть на користь держави. Наша квартира все ще наша, але є випадки у знайомих, що забирали, та там вже хтось живе. Часто немає гарячої води. Часто люди все ще без світла, як і було.

Переселенка з Енергодара про повернення після деокупації

Звісно ми повернемося. Я навіть уявляю, як заходжу до квартири, я, мабуть, впаду і буду цілувати кожну клітинку своєї підлоги. Дуже хочеться додому, немає кращого місця в світі.

Читайте також: Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і своє повернення додому

To Top
Розділи
Назад
Важливі
Новини
Lite
Допо-га
×